Панас Мирний (1849–1920) – український прозаїк та драматург.
З біографії
Панас Мирний (Панас Рудченко) народився 1 (13) травня 1849 року в родині бухгалтера повітового скарбництва в місті Миргороді на Полтавщині.
З 1857 року Панас навчався в Миргородському парафіяльному училищі, а з 1858 р. – після переїзду родини Рудченків в Гадяч, у місцевому повітовому училищі.
Малий Панас відзначався тихою і замкнутою вдачею. Його старша сестра Олександра згадувала, що він любив самотність, був «дуже мирний, колотнечі не терпів: одразу ж тікав геть».
Таким самим запам'ятала Панаса і його ровесниця Олена Пчілка (у майбутньому – мати Лесі Українки), коли їхні родини мешкали в Гадячі: «Малий Панас… пригадується мені яко хлопчик дуже тихої, лагідної вдачі; в дитячому товаристві… держався більше осторонь; сяде, було, собі над горою і дивиться на той широкий краєвид, що одкривався йому з гори… Обставини хатнього життя в сім’ї Рудченків, як і в нашій, були суто українські. Я не пригадую, щоб мати Панасова, Тетяна Іванівна, говорила до дітей інакше, як по-українському, не через яку-небудь ідейну тенденцію, а просто через те, що і в панських повітових сем’ях, не дуже багатих, жилося простенько, можна сказати, серед народної течії української. Отже, діти виростали в близькім товаристві слуг, на лоні простого українського життя. Тим-то українське слово, українська пісня, українські звичаї оточали й Панаса Рудченка змалу…».
У 1862 році Панас Рудченко закінчив Гадяцьке повітове училище і з 1863 р. розпочав службу в канцеляріях спочатку м. Гадяча, потім – м. Прилук і Миргорода. У вільний від служби час він багато читав, записував зразки усної народної поезії. Частину зібраних Панасом фольклорних матеріалів згодом опублікував його брат – Іван Білик у збірниках «Народные южнорусские сказки» (1869, 1870) та «Чумацкие народные песни» (1874). У 1870–1880 роках Панас Рудченко створив цикл творів – «образків з життя» під загальною назвою «Як ведеться, так і живеться» і публікував їх під псевдонімом – Панас Мирний.
З 1871 року письменник проживав і працював у Полтаві. Він займав різні посади в місцевій казенній палаті. Хоча чиновницька кар'єра його зовсім не приваблювала, сумлінне виконання службових обов'язків сприяло досягненню високого чину дійсного статського радника (цивільний генеральський чин).
У 1889 році Панас Рудченко одружився з Олександрою Шейдеман – випускницею Полтавського інституту благородних дівиць, де згодом і стала викладати музику. На той час їй було 26 років, вона була освіченою жінкою, знала кілька мов. У 1905 році Панас Мирний брав участь в організації і роботі часопису «Рідний край» і одночасно продовжував службу в губернському фінансовому відділі.
Панас Мирний не стояв осторонь від громадянської діяльності. Ще у молоді роки він був зв'язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року – брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія», який був створений у Полтаві. Відомо, що він підтримував тісні зв'язки з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Іваном Карпенком-Карим, Марком Кропивницьким, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою та іншими тогочасними діячами української культури.
Як член комісії міської думи брав активну участь у спорудженні в Полтаві пам'ятника відомому українському письменнику – Іванові Котляревському. Панас Мирний також співпрацював з журналом «Рідний край», який у 1905 році почав видаватися в Полтаві, відгукувався на революційні події і у ряді своїх творів («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців»).
Коли у 1914 році було заборонено вшанування пам'яті Тараса Шевченка, письменник виступив з відозвою, написаній з цього приводу, у якій висловив гучний протест і обурення діями російської влади. Поліція почала розшукувати політично неблагонадійного Панаса Мирного. Але письменник, зважаючи на свій службовий чин та скромність, ніколи не підписував свої твори і статті справжнім прізвищем, тому його особа для читачів і офіційних властей була таємницею. До кінця життя Рудченко не бажав розкривати таємницю власного імені. Літературознавець Сергій Єфремов зазначав, що Панас Мирний залишився «напівміфічною істотою, не розгаданою й не оціненою до ладу, хоча б навіть у загальних рисах, навіть на ім'я ширшій громаді незнаною». Деякі його твори були видані без зазначення імені автора, як, наприклад, повість «Лихі люди», що її опублікував Михайло Драгоманов у Женеві 1877 року. Письменник Олесь Гончар зазначав: «Під сукном віцмундира в цій людині билося палке серце патріота, справжнього гуманіста, митця глибоко демократичних переконань».
Після жовтневої революції Панас Мирний писав в основному для дітей, друкуючись зокрема в заснованому ним у Полтаві 1918 року видавничому товаристві «Зірка», яке почало свою діяльність із видання «Українських народних казок, зібраних І. Я. та П. Я. Рудченками».
Коли у Полтаві встановилася радянська влада, Панас Мирний, незважаючи на похилий вік, продовжував працювати у губфінвідділі, бо треба було утримувати сім’ю. «Здоровье мое по-прежнему неважно: кашель, лихорадит, – ділився він своїми труднощами з сином Михайлом в листі від 26 березня 1919 р. – Но я продолжаю ходить на службу, правда, еле допалзываю туда и обратно. Все же на ногах. Да иначе и нельзя: нужно то или другое сделать».
29 січня 1920 року Панас Мирний помер від інсульту. Письменника поховали у Полтаві на військовому кладовищі поруч зі старшим сином. Провести його в останню дорогу прийшли тисячі полтавців. У 1936 році труну з прахом Панаса Мирного перепоховали в його улюбленому місці під назвою – Зелений гай. Дружина пережила чоловіка більш, ніж на 20 років й відкрила в будинку Панаса Мирного меморіальний музей, першим директором якого був син письменника – Михайло Рудченко.
Творча спадщина
Панас Мирний увійшов в історію української літератури як майстер психологічної прози, як «перший симфоніст української прози» (Олесь Гончар). Він був одним з найбільш плідних українських письменників свого часу. Написав 718 оригінальних та перекладних поезій, 9 драм, 69 великих та малих прозових творів, 40 прозових уривків без назв – усього понад одну тисячу творів.
Однак левова частка його доробку залишилася в рукописах, і це давало підставу стверджувати, що нібито за чотири десятиліття своєї літературної праці він написав не так уже й багато. Олена Пчілка свідчила, що «перші спроби писати оповідання Панас Мирний почав, ще мавши літ 15 років. Пізніш він казав, що не варто було б друкувать, мовляв він жартуючи, ті «проби пера й чорнила»; хоч можна пожалкувати, що вони не бачили світа, бо для історії розвитку видатного талану мають вартість і такі напівдитячі спроби».
Герої творів Панаса Мирного своїми роздумами і своїми вчинками є бунтарями. Літературний критик Сергій Єфремов мав усі підстави стверджувати, що Мирний найбільше дорожив «правом на бунт, можливістю стати проти свого „державця“… Сили були занадто нерівні – він це знав, кінець бунту наперед визначено, загибіль забезпечено, – але спокушала принадно вже сама можливість сказати в вічі авторитетові, чого він вартий, зректися послуху й самому спробувати по-своєму і незалежно впорядкувати своє життя». Про це красномовно свідчить і поезія Мирного, і драма «Лимарівна, і роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні».
Письменник працював над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні» чотири роки. Усього було 6 редакцій. У листопаді 1872 року була написана повість «Чіпка». Співавтором став його старший брат – Іван Рудченко (псевдонім – Іван Білик). Остаточний варіант твору був опублікований під назвою «Пропаща сила» або «Хіба ревуть воли, як ясла повні» у 1880 році в Женеві. Поштовхом для написання роману послужила історія про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, який був засуджений на каторжні роботи. Її розказав письменнику візник під час подорожі від Полтави до Гадяча. Ця оповідь зосталася в пам'яті письменника, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше враження справило на митця те, що візник не засуджував діяння розбійника, а співчував йому, називаючи нещасним чоловіком.
Ушанування пам’яті
Іменем Панаса Мирного було названо багато вулиць у різних містах і селах України. Згідно з постановою уряду Української РСР в будинку, де з 1903 року проживав письменник, у 1940 році було створено літературно-меморіальний музей. У 1985 році садибу-музей взято під охорону держави як пам’ятку архітектури місцевого значення. У 1951 році в Полтаві було відкрито пам'ятник письменникові. У 1999 році на його честь було викарбувано пам'ятну монету.
7 квітня того ж року з нагоди 150-ї річниці від дня народження письменника Полтавською обласною радою було засновано щорічну обласну премію імені Панаса Мирного. Премія присуджувалася за кращі здобутки, які утверджують гуманістичні й національні ідеали, ідеї незалежності України, духовні цінності українського народу та є вагомим внеском у національно-культурне відродження Української держави у таких номінаціях: література, літературознавство; мистецтво; народна творчість, народні ремесла; журналістика, публіцистика; благодійна та громадська діяльність (без вручення грошової винагороди).
Твори Панаса Мирного, зокрема роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні», введені в програму з української літератури середньої школи.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
