Дмитро Луценко (1921–1989) – український поет-пісняр, заслужений діяч мистецтв України.
З біографії
Дмитро Луценко народився 15 жовтня 1921 року в селі Березова Рудка Пирятинського району на Полтавщині. Хлопчик зростав у співучий родині – його мати, батько й рідний дядько мали гарні співочі голоси і часто вечорами у хаті влаштовували сімейні концерти, на яких звучали сумні і веселі українські народні пісні, які зачарували маленького Дмитра на все життя.
У Голодомор 1932–1933 років – померли батько і сестра Яринка, а чотирнадцятилітній Дмитро, щоб вижити, подався на шахти Донбасу. Відомо, що він працював і одночасно навчався в гірничо-промисловому технікумі. У 1938 році – вступив до Київського гідромеліоративного інституту. Наступного року його призвали на військову службу, яку він проходив на заставі Бури, кордоні з Афганістаном. Коли почалася Друга світова війна, пішов на фронт. Спочатку він був автоматником розвідувальної роти, а потім став літературним працівником дивізійної газети «За победу». 8 травня, за день до закінчення Другої світової війни, на косі Фриш-Нерунг у Східній Пруссії – був тяжко поранений. Від контузії – майже втратив слух і не міг говорити. Через набуті травми отримав інвалідність – певний час страждав від глухонімоти.
Після госпіталю Луценко повернувся в інститут. Матеріальна скрута та безквартир’я спонукали його до пошуку заробітку й привели до редакцій газет «Сільські вісті» та «Молодь України». Згодом поета призначили кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. Метушлива кореспондентська робота з частими роз’їздами забирала денний час, тому свої ліричні вірші він писав здебільшого вночі. Відтоді й повелось – прокидався о четвертій ранку і брався за перо.
У 1945 році на одному з літературних вечорів познайомився зі своєю майбутньою дружиною – Тамарою, якій присвятив багато ніжних і щирих віршів. Але вищим творчим покликанням поета-лірика все ж стала – пісня. У 1962 році сорокарічний Дмитро Луценко разом з композитором Ігорем Шамо написав пісню «Києве мій». Того ж року вийшла друком його перша книжка – «Дарую людям пісню», яку високо оцінив і благословив відомий український письменник – Володимир Сосюра. З цією книжкою Луценка прийняли до Спілки письменників України. Сім’я нарешті одержала свою невеличку окрему квартиру й перебралася туди з прохідної кімнати, у якій мешкала 16 років. Здавалося, що життя щасливо налагоджується, але у 1963 р. сталося велике горе – раптова смерть улюбленої доньки Лариси, якій ще не було й 17 років. Від такого потрясіння у Луценка стався перший інфаркт, потім ще один і ще… Згодом, після кількох виступів перед ліквідаторами наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Дмитро Луценко майже не виходив з лікарні. Помер у 67-річному віці від восьмого інфаркту 16 січня 1989 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.
Творчість
У творчому доробку Дмитра Луценка – 19 поетичних книжок. Кращі його твори перекладені казахською, таджицькою, молдавською, англійською, німецькою, французькою, білоруською та російською мовами. Плідно працюючи з такими відомими композиторами, як Л. Ревуцький, О. Білаш, В. Верменич, П. Майборода, А. Пашкевич, І. Шамо, він разом з ними створив більше 300 пісень. Найвідоміші з них – «Києве мій», «Мамина вишня», «Осіннє золото», «Хата моя, біла хата», «Неспокій», «Ой ти річенько», «Пісня про щастя», «Зачарована Десна», «Дорога спадщина», «Фронтовики», «Сивина», «Не шуми, калинонько», «А мати ходить на курган».
Образи для текстів своїх пісень Луценко брав із самого життя й української природи. Вони були про любов, рідну землю, вірність, про те, чим у радості і смутку живе людина, тому й полюбилися, пішли в народ. Сам Луценко часто говорив: «Мене називають поет-пісняр, і в цьому слові найвища нагорода, бо в українській пісні – душа народу, без пісні Україна – сирота».
У 1974 році Дмитро Омелянович отримав звання «Заслужений діяч мистецтв України», а через 2 роки Луценко та Ігор Шамо, з яким він створив майже 200 пісень, стали лауреатами Шевченківської премії. Причому отриману грошову винагороду вони передали до дитячих будинків Києва.
Сергій Луценко – син поета, згадуючи про батька, в одному з інтерв’ю розповідав: «По-перше, це була супердобра людина! Такої доброти я більше не зустрічав. Якщо міряти, то зашкалював би цей вимірник доброти. Він ніколи не підвищував голосу, не кричав. Це основна риса його характеру… Рядки його пісень були вистраждані й виношені не один день чи тиждень. Він розповідав, як йому не давалася ця фраза: «Як тебе не любити, Києве мій». Начебто вже все було написано, а от цієї фрази не вистачало. Батько вийшов на прогулянку на Володимирську гірку і просто на вулиці почув фразу, яку сказав закоханий хлопець дівчині: «Як тебе не любити, моя кохана!». Це точно попало під настрій твору. Дмитро Омелянович використав цю фразу. Вона стала крилатою, а пізніше – гімном міста Києва».
Пісні на слова Луценка виконували Д. Гнатюк, А. Мокренко, Д. Петриненко, Н. Матвієнко, хорова капела «Думка», Державний український народний хор імені Г. Верьовки. Вони і зараз часто звучать в ефірі радіо та телебачення. Дуже слушно сказала про пісенну творчість Дмитра Луценка дружина поета – Тамара Луценко: «… є на світі вірші, які зігрівають і душу, і серце. Вони чудово кладуться на музику, легко запам’ятовуються, гарно співаються, а потім стають народними. Така доля судилася і пісням на вірші Дмитра Омельяновича Луценка. Десятки пісень, написаних ним, пішли в народ і залишаться там, вони приєдналися до більш ніж 300 000 українських народних пісень».
Відзнаки та нагороди
Дмитро Луценко нагороджений медаллю «За відвагу» (1943), він став кавалером ордена «Червоної Зірки» (1944), ордена Вітчизняної війни І ступеня (1985), ордена «Дружби народів».
У 1974 році Д. Луценку присвоєно звання – Заслужений митець УРСР.
У 1976 році він разом з композитором І. Шамо став лауреатом Державної премії імені Т. Г. Шевченка.
З восьмого жовтня 2015 року Дмитро Луценко – почесний громадянин міста Києва.
Ушанування пам’яті
У 1998 році його ім'ям було названо середню школу № 197 у м. Києві, де поет неодноразово виступав і де тривалий час працювала бібліотекарем його дружина – Тамара Іванівна.
У сільському краєзнавчому музеї Березової Рудки – відкрито кімнату-музей поета і встановлено меморіальну дошку. Меморіальна дошка також встановлена на будинку в Києві, де поет мешкав останні 15 років.
У архівному фонді Національного радіо України зберігається понад 300 записів пісень на тексти Дмитра Луценка.
З 1990 року у рідному селі поета, у Березоворудському парку проводяться пісенно-мистецькі свята «Осіннє золото», на яких виконуються пісні на вірші поета.
У жовтні 2001 року було засновано літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка – «Осіннє золото». Першими її лауреатами стали народні артисти України – Раїса Кириченко та Анатолій Пашкевич.
У 2006 році було випущено пам'ятні монети номіналом 5 та 2 гривні.
У 2010 році вулицю Крейсера «Аврора» у Києві було перейменовано на честь Дмитра Луценка.
Згідно з рішенням Київської міської ради від 13 листопада 2014 р. пісня «Як тебе не любити, Києве мій» на вірші Д. Луценка та музику І. Шамо була затверджена Гімном територіальної громади міста Києва.
Твори Дмитра Луценка увійшли до програми з української літератури середньої школи.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
