Володимир Дрозд (1939 – 2003) – український письменник, прозаїк, поет, драматург, журналіст, публіцист, рецензент, редактор.
Цікаві факти з біографії
Володимир Григорович Дрозд народився 25 серпня 1939 року у селі Петрушин на Чернігівщині у родині колгоспників. З дитячих років його вабило до себе художнє слово, література, він багато читав, добре вчився. Тому не дивно, що у 1959 році, відразу після закінчення школи, цілеспрямованого й обдарованого юнака прийняли на посаду журналіста у районну газету «Голос колгоспника».
З 1961 по 1962 рік Володимир Дрозд працює у редакції обласної молодіжної газети «Комсомолець Чернігівщини», пише оповідання та новели на соціально-правдиві теми з філософськими узагальненнями й елементами фантастики. Вони увійшли у першу збірку прози «Люблю сині зорі», що вийшла друком у 1962 році. Літературна критика схвально поставилася до письменника-початківця, а Спілка письменників України відразу прийняла його до своїх лав.
Тоді ж Володимир Дрозд починає співпрацювати з республіканськими газетами «Літературна Україна» і «Молодь України». Але на початку 1963 року за бунтарство проти офіційних канонів мистецтва соціалістичного реалізму його спочатку звільняють з роботи, а у серпні призивають до лав радянської армії й відправляють служити на 3 роки в Забайкалля, подалі від суспільства.
Після демобілізації, протягом 1966 – 1970 років, Володимир Дрозд працював старшим редактором видавництва «Радянський письменник». У 1968 році закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка, де заочно навчався на факультеті журналістики. З 1983 по 1985 рік Володимир Дрозд працює головним редактором у створеному не без його участі журналі «Київ», який невдовзі відзначився сміливими публікаціями заборонених творів українських авторів. З 1992 року він є головою Літфонду України. Протягом 1991 – 1999 років – секретар та заступник голови Національної Спілки письменників України. З 1999 по 2003 рік був президентом Міжнародного благодійного фонду «Девич-гора». Помер Володимир Дрозд 23 жовтня 2003 року в місті Києві, похований на Байковому кладовищі.
Творча спадщина
Розпочавши літературну працю як новеліст й продовжуючи час від часу писати новели та оповідання, Володимир Дрозд швидко утвердився в українській літературі як романіст і повістяр. Творча спадщина письменника вражає: 14 романів, 17 повістей, майже 3 сотні оповідань, новел, есеїв, нарисів, публіцистичних статей, рецензій, 2 збірки поезій, триактна п'єса «Леви на воротях», публікації у колективних збірках.
У своєму щоденнику 1 вересня 1988 року письменник зазначав: «Шлях мій життєвий і творчий складний… Вимушений був заробляти на життя талантом, бо дар творити нову – мистецьку – реальність відчув змалку… Але поряд із відвертим заробітком усе життя, а воно наклалося на часи для літератури дуже нелегкі, писав я на повну силу і чесно…» За словами В. Дрозда, його «завжди цікавило, що сказати, а не як сказати», головною для нього в літературному творі були «не література, як така, а душа…». А одного разу признався: «Коли світ розчаровував мене, я конструював світ наново...»
Знаковим твором, написаним у далекому 1969 році, а зараз внесеним у нову програму з української літератури для 8 класу середньої школи, є алегоричне оповідання «Білий кінь Шептало». У ньому зображується буденне життя коня у колгоспній стайні та його мрії вирватись на волю. Він уособлює яскраву людську особистість, яка під впливом повсякденного життя втрачає свою індивідуальність, втрачає кращі риси свого характеру, пристосовується, починає діяти «як усі». Лише на мить вирвавшись з неволі, кінь відчув себе щасливим, але потім все ж таки дійшов висновку, що краще бути покірним і слухняним під захистом сильнішого, надавати перевагу реальності, а не мрії. Цей твір має глибокий філософський підтекст, порушує важливі проблеми людини у суспільстві, її знеособлення, свободи і неволі, особистості та натовпу, дійсності та мрії.
Більшість своїх творів Володимир Дрозд писав «на повну силу, без оглядки на критику». Звісно, що з їх публікацією виникали проблеми. Так, повість «Вовкулака», переназвана у видавництві на «Самотнього вовка», йшла до читача довгих дванадцять років, роман «Ирій» – шість років, роман «Катастрофа», опублікований лише в журнальному варіанті («Вітчизна» 1968, №10), був надрукований окремою книжкою тільки через двадцять років.
Відомий науковець та літературознавець Микола Жулинський так характеризує особливості творчого письма Володимира Дрозда: «Свої думки, переживання, сподівання і відчуття письменник змушений був уже в перших своїх новелах і оповіданнях «загортати» в фольклорно-фантастичні шати, майстерно використовуючи засоби поетики усної народної творчості, у фантастичні народні сюжети, творчо застосовувати народний гумор, особливо ефективно чи не найдавніший жанр – небилицю… Володимир Дрозд – неперевершений майстер творення своєї власної, оригінальної художньої реальності. Володіючи потужною естетичною енергією, письменник завдяки творчому використанню фольклорно-фантастичних елементів – небилиць, міфообразів, розгорнутих міфометафор, алегорій, травестії, легенд, сказань, сміху, гумору, іронії, сатири, гротеску, дотепу, жарту відкрив безмежні можливості для вигадливого і образно нестримного творення новаторської поетики національної словесної творчості».
У 1992 році, виступаючи перед аудиторією на церемонії вручення йому літературної премії Міжнародної Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів, Володимир Дрозд сказав: «Осмілюся твердити, що письменник – це не професія, і навіть – не покликання, як ми звикли казати. Письменник – це доля. І накреслена вона не лише на небесах. Вона запрограмована народом, речником якого судилося письменникові стати. Шістдесятники – літературне покоління, до якого маю високу честь належати, першими, ще за десятиліття до перебудовчого вибуху в суспільстві, розповіли правдиво, наскільки вдавалося прориватися крізь цензурні терни, і про трагедію колективізації, і про трагедію голодоморів, і про моральну катастрофу суспільства так званого розвиненого соціалізму, і про зграї чиновників-вовкулаків на всіх поверхах влади».
Нагороди та відзнаки
Володимир Дрозд є кавалером ордена «Знак пошани» (1989) та ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня (1999), лауреатом літературної премії імені О. В. Головка (1981) за повість «Земля під копитами», Міжнародної премії Фундації Омеляна та Тетяни Антонович (США, 1992), Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1992) за роман-епопею «Листя землі», Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» (посмертно, 2017).
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
