Борис Харчук (1931 – 1988) – український письменник, журналіст, редактор.
Цікаві факти з біографії
Борис Микитович Харчук народився 13 вересня 1931 року в селі Лози Збаразького району на Тернопільщині. Він був найстаршим у багатодітній, бідній сім’ї селянина-хлібороба. У 1950 році майбутній письменник закінчив Вишнівецьку середню школу і вступив до Кременецького педагогічного інституту, але був звідти відрахований за те, що у своїх пародіях висміював керівництво цього закладу. Перевівся до Полтавського педагогічного інституту й закінчив його 1954 року. Продовжив освіту на Вищих літературних курсах Літературного інституту ім. О. М. Горького у Москві.
У 1954 році Борис Харчук працює науковим співробітником літературно-меморіального музею І. П. Котляревського. Через рік переходить до редакції часопису «Міліцейський свисток», але й там довго не затримується. 1956 року журнал «Дніпро» опублікував його першу повість – «Йосип з гроша здачі», і молодого письменника запрошують до Києва на посаду завідуючого сектором преси у ЦК ЛКСМУ. У 1960 році Борис Харчук став першим редактором дитячого журналу «Малятко», а пізніше – відповідальним секретарем журналу «Знання та праця». Згодом він повністю перейшов на творчу роботу.
У 1968 році Борис Харчук був у числі тих, хто підписав лист-протест 139 на ім'я компартійних діячів – Л. Брежнєва, О. Косигіна та М. Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів. Це призвело до ізоляції письменника: йому все частіше відмовляли у публікаціях нових творів, організовували «розгромні» рецензії на уже надруковані, звинувачуючи письменника у «сумнівних ідейках» та відсутність класового підходу до трактування дійсності. Це цькування негативно вплинуло на здоров’я та подальшу долю Б. Харчука. 16 січня 1988 року на 56-му році життя він помер від гострого інфаркту. Похований в Києві на Берковецькому цвинтарі.
Творча спадщина
Першими публікаціями Бориса Харчука, ще в студентські роки, були літературно-краєзнавча замітка про Маяковського у газеті «Зоря Полтавщини» від 19 липня 1953 року та вірш «Полтава» від 23 вересня того самого року. Свій шлях у літературу він починав як поет і навіть підготував до друку збірку поезій, але відмовився від цього наміру й перейшов на прозу. Над чотиритомним романом «Волинь» (1959—1965), що принесла йому визнання як непересічного письменника, Борис Харчук працював майже 6 років. Він був одним із перших, хто у 80-х роках ХХ століття звернувся до теми УПА. Повість «Вишневі ночі» про боротьбу проти радянської влади вперше була опублікована у журналі «Київ» 1989 року, а у 1992 році відбулася її екранізація. Загалом письменник створив майже 20 романів і повістей, чимало оповідань та новел, у тому числі й для дітей. Пишучи для них, намагався у творі ставити запитання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідки прийшли ми і куди йдемо? А це зумовлювало вводити в жанрові рамки повістей казку-притчу з глибоким підтекстом.
Одна з них – повість-притча «Планетник», що увійшла до програми з української літератури для 7-го класу середньої школи. За допомогою алегорії письменник розкрив у ній власні ідеї та міркування про найвищі цінності духовного світу людини, нерідко протилежні до пануючих у суспільстві уявлень про світ та місце людини у ньому. «З любові й терпіння народжуються людина і хліб. Ненависть, нетерпець і незгода на таке нездатні»; «Хіба є більше зло, як тупа і сліпа заздрість?»; «Природа – наша мати»; «Учись перемагати самого себе, поборювати слабкість і бути хоробрим»; «Кожна людина, людський рід – з кореня добра і зла… Тому вона і зла, і добра»; «Шукай пізнання у трьох коренях – у землі, з якої піднявся, у небі, до якого прагнеш, і у самому собі, у своїй душі». Такими афористичними порадами та висловами про моральний вибір, та про відповідальність за свої вчинки вустами одного з героїв повісті – діда Капуша, пронизаний весь твір.
Донька письменника – літературознавець Роксана Харчук, так згадує про свого батька: «Він належав до тих письменників, які виробили свій власний світогляд. Від роду йшов до людини... Приходив до одвічного – людське і людяне, що їх вистраждало людство у своїй довготерпеливості. Ненависті й нетерпцю протиставляв терпіння й любов. Не був це гуманізм за чужий рахунок, не була це проповідь замирення з дійсним. Був це щоденний життєвий принцип. Щодня прагнув піднятися над обставинами – стати вищим самого себе. Бути людиною, виявити високе людське серед нелюдськості – це був бунт людини, здавленої межами життя… Вірив у відродження особистості – людського й людяного. Знав, що тільки народ і суспільство, які складаються з особистостей, мають майбутнє».
Передчасна смерть не дала письменнику змоги завершити і випустити у світ низку творів. Деякі з них були опубліковані лише в журналах, а деякі так і залишилися в шухляді стола. Під олівцем цензури зникали шматки живого тексту, перекроювалися розділи, уривалися діалоги героїв і монологи автора у тих його творах, що все ж таки пробивалися до читача. Передбачаючи це, Борис Харчук говорив: «Усе чесне, якщо воно добре зроблене, неодмінно з’явиться на люди. Такий закон, і він не залежить від чиєїсь волі». Так відбулося з романом «Межі і безмежжя», який письменник написав у 1966 році, а виданий був лише через 20 років, уже після його смерті. Серед інших творів, котрі не могли з'явитися за життя автора і були опубліковані після «перебудови, повість «Мертвий час» (1987), начерки роману «Плач ненародженої душі» (1980-ті роки), ціла низка оповідань та новел. Із запланованого при житті письменника 4-томного видання, у 1991 році з'явилося лише два.
Твори Бориса Харчука перекладені російською, польською, угорською, білоруською, вірменською, таджицькою, англійською, німецькою, іспанською й іншими мовами.
Нагороди
У 1992 році Борису Харчуку була посмертно присуджена премія Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за твори літератури та мистецтва для дітей та юнацтва.
Подготовила Татьяна Дудина. Копирование запрещено.
