Про нову освітню реальність і стару школу.
Минуло два тижні від початку нового навчального року.
Якраз час згадати бравурні серпневі конференції про школу майбутнього, обіцянки нового міністра суттєво розвантажити працю вчителя, запевнення депутатів та урядовців, що влада разом із педагогами і завжди готова підставити їм плече.
То як вам, шановні вчителі, ці перші два тижні нового навчального року? Було дуже бравурно й натхненно? Відчули вже підставлене плече?
Думаю, що ні.
Суцільні повітряні тривоги та обстріли. Намагання організувати хоч якийсь освітній процес у підвалах, які почали називати укриттями. Зірвані голоси в учителів, які намагаються здолати постійний шум і гам, що стоїть в укриттях. Погана вентиляція і майже непрацюючі туалети. Організація харчування, яка лягла на плечі керівників шкіл і вчителів. Навчання в режимі онлайн. Діти, які сьогодні в класі, завтра вдома, а післязавтра невідомо де. І вчитель, який вкотре самотужки намагається з усього цього скласти те, що називається освітнім процесом.
Між іншим, на серпневих конференціях про це майже не говорили. І зокрема – на найголовнішій із них, яку проводило Міносвіти.
Якщо з позицій сьогодення поглянути на цю конференцію, то складається враження, що весь наступний навчальний рік там уявлявся в якійсь іншій Україні. Без повітряних тривог. Без дронів і балістики. Без проблем з укриттями й адекватними умовами перебування в них. Без дітей, які фізично перебувають поза школою. Без учителів, які сьогодні проводять урок у класі, завтра – в укритті, а через кілька годин – з екрана ноутбука.
Тобто про шкільну освіту говорили так, ніби українська школа вже працює в благополучному мирному освітньому просторі. Із харчуванням усіх та сидячи разом на всіх цифрових платформах.
А через два тижні виявилося, що це далеко не так.
Більше того, уроки й досвід, які набула українська шкільна освіта за роки пандемії та кровопролитної війни, так і не стали тією межею, перейшовши яку, потрібно було визнати: ми вже живемо в новій освітній реальності.
Але намагаємося в цю нову освітню реальність, як колись влучно казав Іван Плющ, «впихнути невпихуєме» – стару школу з її старими підходами до організації освітнього процесу та управління ним.
І найяскравішим прикладом того, як стара школа намагається жити в новій реальності, є наша «дистанційка».
Точніше, те, що ми вже кілька років називаємо дистанційним навчанням.
Яким є дистанційне навчання в українських школах сьогодні?
Це та сама традиційна класно-урочна система. Тільки клас перемістився в інтернет. Учитель за розкладом проводить ті самі уроки: пояснює, запитує, оцінює, задає домашнє завдання. Інколи навіть не маючи можливості бачити всіх учнів. А тим більше – реагувати на те, як вони сприймають його пояснення. Учні так само мають одночасно «прийти» на урок, незалежно від безпекової ситуації, яка навіть у різних районах одного міста чи області може суттєво відрізнятися. Навіть традиційне «не крутися і дивися на дошку» отримало цифровий аналог: «Увімкніть камери!»
Тобто за два роки пандемії та п’ять років війни в Україні так і не створили справжньої моделі дистанційного навчання. Натомість перенесли старий урок в інтернет. А подекуди – у Viber чи WhatsApp. І назвали це дистанційним навчанням.
На мою думку, між таким «дистанційним» навчанням і справжнім спільного стільки ж, як між морською свинкою та свійською – лише назва.
Тому що справжнє дистанційне навчання – це зовсім інша організація освітнього процесу. У його центрі не урок і не вчитель, який має цей урок провести, а учень, який має навчитися. Він працює у власному темпі й за продуманим навчальним маршрутом: самостійно опрацьовує матеріал, виконує завдання, працює з іншими, отримує консультації та зворотний зв’язок. А вчитель перестає бути головним транслятором знань і урокодавачем. Він стає організатором, наставником, консультантом і проєктувальником навчання дитини. І онлайн-урок у цій системі – лише один із інструментів, а не саме навчання.
Зрозуміло, що для дітей початкової школи та, значною мірою, для учнів 5–6 класів така модель потребує зовсім іншого співвідношення самостійної роботи й безпосередньої взаємодії з учителем. Але для старших учнів у сучасних українських освітніх реаліях вона повинна була стати не аварійною заміною «нормальної школи», а повноцінною формою навчання.
Але не стала. Маю власне бачення відповіді на питання: «Чому ж за стільки років ми цього не зробили?».
Перша причина. МОН не бачило і не бачить, що українська школа вже живе в іншій освітній реальності. Одна реальність – на Берестейському проспекті, 10 (колишньому проспекті Перемоги) у Києві та в Офісі впровадження НУШ, а зовсім інша – за кілька кілометрів, не кажучи вже про сотні, від них.
Школа сьогодні думає, як організувати освітній процес під час кількагодинної повітряної тривоги. Як навчати дітей в укритті, де шум і гам не дають учителю говорити, а дітям - чути? Що робити, коли там погана вентиляція і на кілька сотень дітей не вистачає туалетів? Як продовжити навчання після відбою? Як поєднати очне й дистанційне навчання, якщо частина дітей сьогодні у класі, частина вдома, а частина - взагалі за межами України.
А в цей час із МОН надходять накази про проведення чергового етапу учнівських олімпіад, рекомендації щодо формування україномовного середовища, документи про організацію роботи майбутніх академічних ліцеїв на 70 сторінках.
Не стверджую, що все це не потрібно. Стверджую інше: нова освітня реальність уже прийшла до школи, але до МОН іще не дійшла.
Друга причина – вічна і банальна. Це стара освітня бюрократія. Урок можна поставити в розклад і проконтролювати його проведення. Навчальне навантаження вчителя – порахувати в годинах і заплатити йому лише за них, а не за весь той час, який він витрачає на свою професійну діяльність. Присутність учнів на онлайн-уроці можна зафіксувати, дарма що їхня фізична присутність ще не означає участі в освітньому процесі. Тему уроку важливо записати в журнал, щоб можна було прозвітувати про виконання навчальної програми.
А справжнє дистанційне навчання руйнує цю чудову бухгалтерію освітнього процесу. Бо тоді доведеться рахувати не проведені уроки, а результати навчання. А це робити не вміємо. Тому бюрократія й продовжує «впихувати невпихуєме»: впихнуте дуже зручно обліковувати.
Третя причина. Довго думав, чи писати про неї, прогнозуючи реакцію нашого славного вчительства.
Існуюча так звана «дистанційка» зручна не лише освітній бюрократії. Вона зручна і частині вчителів. І не тому, що український учитель ледачий, консервативний чи не хоче змін. Навпаки – саме на ньому іще тримається українська школа.
Але нова освітня реальність потребує й іншого вчителя. Не транслятора знань і урокодавача, а організатора навчання дитини, наставника, консультанта, проєктувальника її навчального маршруту.
Між іншим, саме цю зміну ролі вчителя нам уже майже десять років називають однією з головних ідей НУШ. Але чомусь дистанційне навчання, яке буквально примушувало цю ідею реалізувати, завершилося масовим «увімкніть камери»?
Та тому, що від учителя ніхто й не вимагав стати іншим. Його системно до цього не готували. Не змінили організацію його праці. Не змінили систему її оплати. Не дали іншої моделі освітнього процесу.
Від нього вимагали одного: увімкнути Zoom і провести звичний урок.
Тож проблема, мабуть, не в тому, що український учитель не захотів стати іншим. Важко вимагати від солдата воювати по-новому, якщо генерали продовжують вести війну за старими статутами.
То що робити?
- Насамперед на рівні центрального органу виконавчої влади у сфері освіти визнати і публічно заявити, що ми вже живемо в новій освітній реальності. Тобто зняти рожеві окуляри. І перестати намагатися «впихнути» в нову реальність стару школу. Між іншим, це також стосується і штурмівщини у створенні академічних ліцеїв. Створення їх – не панацея від складних освітніх проблем сучасності. Є проблеми набагато важливіші та актуальніші, від яких залежить доля українського шкільництва. Їх потрібно бачити.
- Перестати займатися фасадним менеджментом освіти. Менше бравурних конференцій про школу майбутнього, красивих презентацій, майстерок, дорожніх карт і розмов про чергові «трансформації». Більше відповідей на дуже прості запитання школи сьогоднішньої: як навчати дітей під час війни, як організувати освітній процес в укритті, як поєднати очне й дистанційне навчання, як створити справжню дистанційну школу і як підготувати до роботи в ній учителя.
І тут мова йде не про чергову платформу. Не про іще один набір відеоуроків. Не про методичні рекомендації на сімдесят сторінок.
А про нову модель організації освітнього процесу, в центрі якої буде не проведений урок, а дитина, яка навчається.
Бо нова освітня реальність уже настала. І скільки б ми не прикрашали фасад старої школи, новою вона від цього не стане.
P.S. Щойно написав цей текст, як побачив повідомлення, що МОН рекомендує до впровадження в школах новий курс «Читання як суперсила».
Дуже добре розумію, і не лише я, що кожен такий новий курс – це не лише години в навчальному плані. Це програма, автори, методичні матеріали, навчання вчителів, тренери, супровід, моніторинг. І все це хтось має робити. А отже, усе це потребує людей, часу й грошей. Як заробіток - для авторів.
Дарма, що ті самі завдання, які ставить перед собою цей курс, уже передбачені Державним стандартом загальної середньої освіти.
І от я думаю: можливо, хоча б частину цих людей, часу, організаційних зусиль і грошей варто було б спрямувати на створення справжньої моделі дистанційного навчання?
Тієї, якої українська школа потребує не колись у майбутньому. А сьогодні.
Але, схоже, пріоритети інші.
Можливо, саме тому вони так часто й не збігаються з новою освітньою реальністю.
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
