«А ми ж вас попереджали»: чому результати дослідження ЮНЕСКО – це вирок системі, а не черговий привід для «глибокого занепокоєння».
Цифра у 73% вчителів, які називають низьку зарплату головною причиною розчарування у професії, – це не просто статистика з красивого звіту ЮНЕСКО на 6,7 тисячі опитаних. Це офіційний, міжнародно верифікований вирок усій системі державного управління освітою.
Але найдепресивніше в цьому дослідженні – не самі показники. Найдепресивніше – це постать замовників.
Міністерство освіти і науки та профільний комітет Верховної Ради вирішили замовити зовнішній аудит, аби дізнатися... те, про що кожен шкільний учитель говорить щодня на перервах, у вчительських та на просторах соцмереж.
Знадобився авторитет ЮНЕСКО, щоб викрити «таємницю Полішинеля»: виявляється, коли людина працює на виснаження за копійки, продукує тонни паперового (і вже цифрового) мотлоху замість викладання і тримається лише на 61% чистого альтруїзму та покликання, вона – сюрприз! – розчаровується.
Соромно має бути не від того, що іноземні партнери побачили нашу бідність. Соромно має бути від того, що МОН роками замінює реальні реформи імітацією.
Звіт чітко вказує на деструктивність нинішньої моделі оплати праці: мізерний базовий оклад, на який нанизується непрозора гірлянда з надбавок, доплат та суб'єктивних рішень місцевих органів. Це не система мотивації, це інструмент ручного управління і приниження.
Коли чверть педагогів (25,5%) змушені вечорами шукати підробітки та репетиторство, щоб просто перекрити базові потреби, це говорить про одне: держава скинула з себе обов'язок забезпечувати гідну оплату праці, переклавши її на кишені батьків.
І що у відповідь зробить міністерство? Досвід підказує єдино можливий сценарій дій чиновницької машини: презентують чергову «візію» чи «концепцію» на барвистих слайдах; створять робочу групу, яка засідатиме роками; роздадуть чергові інструкції про те, як школам краще «оптимізуватися» в умовах кризи.
Жодних конструктивних висновків з цього дослідження МОН не зробить. Бо конструктивний висновок вимагає радикальних рішень: відмови від бюрократичного пресу, перегляду тарифної сітки та реальної поваги до суб'єктності вчителя. А для цього потрібна політична воля, а не вміння проводити тренінги і вебінари.
Вимивання кадрів зі шкіл уже давно пройшло точку неповернення. Молодь у школи не йде – і звіт це підтверджує. Досвідчені кадри або йдуть у репетиторство, або просто залишають професію, обираючи власне ментальне й фінансове здоров'я.
І ось тут починається найцікавіше. Коли баланс терпіння остаточно лусне і вакансії в регіонах та великих містах почнуть обчислюватися тисячами, чиновницька система зіштовхнеться з порожнечею.
Хочеться поставити міністерським клеркам одне просте запитання: а хто викладатиме завтра?
Якщо динаміка збережеться, уже в осяжній перспективі кабінетним реформаторам доведеться особисто знімати краватки, залишати затишні кабінети з кондиціонерами й іти «гарувати» до шкільних класів. На 1,5 ставки, з трьома-пʼятьма паралелями, журналом в «ЄДЕБО/Чесно/Вектор», розлюченими батьківськими чатами й підірваним здоров'ям. Щоб на власній шкурі відчути, як це – працювати «за покликанням», коли базового окладу не вистачає навіть на оплату комуналки.
Можливо, лише тоді, стоячи біля дошки перед тридцятьма дітьми після чергової безсонної ночі, вони нарешті зрозуміють різницю між красивою презентацією про «новітній професійний розвиток» і суворою реальністю українського вчителя.
Автор: Александр Козлов, образовательный эксперт.
