16 серпня виповнився місяць від дня призначення Андрія Бутенка на посаду міністра освіти і науки України.
Протягом чотирьох тижнів, починаючи з 16 липня, оприлюднено дуже багато різноманітних матеріалів, автори яких понадавали Андрію Петровичу купу чи то порад, чи то настанов, чи то вказівок.
«Я хочу, щоб новий міністр освіти і науки став Гераклом» – матеріал Ігоря Лікарчука.
«Вам буде важко, Андрію Петровичу, або Звернення до міністра» – матеріал Олександра Істера.
«За останні шість років в освіті змінилося шість міністрів» – матеріал Лесі Хлипавки.
«Не зачаровуймось фактом зміни міністра, щоб не розчаровуватись потім» – матеріал Олени Бурлаки.
«Де ті сотні людей, у яких є спільне фото з міністром освіти?» – матеріал Людмили Булигіної.
«Відстань між словами міністра та їхнім виконанням часто вимірюється прірвою» – матеріал Олександра Козлова.
«Я хочу скористатися запрошенням міністра освіти до діалогу» – ще один матеріал Олександра Козлова.
З одного боку, немає нічого поганого в тому, що люди аналізують освітню політику і вносять пропозиції щодо її удосконалення. Це справді актуально, особливо в контексті оцінки роботи профільного відомства у 2023-2026 роках...
З іншого боку, ми всі маємо розуміти, що міністр – це працівник, який приречений жити в постійному цейтноті, в умовах постійного дефіциту часу. Він просто фізично не має можливості читати дописи і постіки, у тому числі і про себе.
До речі, цікава деталь. Інколи, у вільний від основної роботи час, автор цих рядків вивчає інформаційний простір, зокрема його так звану «аналітично-експертну» складову. Мені не зустрічалися повідомлення на кшталт «Я хочу, щоб новий міністр юстиції став Гераклом» або «Я хочу, щоб новий міністр внутрішніх справ став Гераклом».
Іншими словами, безцінні поради, настанови і вказівки роздають профільному міністру переважно освітяни, а от представники інших професійних спільнот ведуть себе значно стриманіше.
З цього можна зробити кілька припущень. Одне із них: освітяни гостро переживають наявну буденність, не можуть змиритися з катастрофічним падінням освітнього потенціалу суспільства, чітко бачать актуальні проблеми і, звісно, не хочуть працювати під тиском недолугої освітньої політики попередніх трьох років...
Але навіть якщо ми, прості освітяни, напишемо ще кілька сотень яскравих матеріалів про міністра і Геракла – це не буде гарантією, що Андрій Бутенко прочитає з цих матеріалів хоча б одне слово.
Отже, на порядку денному – питання: як зробити так, аби міністр та його підлеглі почули голос простих освітян? Як спромогтися, аби наші поради – щирі і безкорисливі – приносили не лише одноденні лайки, а в першу чергу стали в пригоді і були враховані під час формування освітньої політики?
Важливо розуміти, що думка громадянина або громадськості має шанс бути почутою, якщо вона доведена до державного органу в належний і допустимий спосіб, а також своєчасно.
Є кілька способів зробити так, аби змусити профільне міністерство та його працівників уважно опрацювати (як мінімум) наші пропозиції.
По-перше, абсолютно кожен дієздатний громадянин, у тому числі і освітянин, має право звернутися до міністерства із зверненням, у якому можуть бути викладені ті або інші пропозиції, спрямовані на коригування освітньої політики. Відповідно до вимог Закону України «Про звернення громадян», міністерство зобов’язане опрацювати наведені пропозиції та надати обґрунтовану відповідь, а у випадку відмови – навести чіткі аргументи.
Аналогічно, звернення можна подавати і іншим «гравцям» сфери освітнього управління – Голові профільного парламентського комітету, освітньому омбудсмену, керівникам обласних департаментів освіти та ін.
По-друге, абсолютно кожен дієздатний громадянин, у тому числі і освітянин, має право брати участь у роботі громадських організацій і за поданням цих організацій увійти до складу Громадської ради при Міністерстві освіти і науки.
На жаль, Громадська рада при МОН ніколи не була ефективним суб’єктом, що здатний справити будь-який помітний вплив на формування освітньої політики. І проблема, на мою думку, полягає у нездатності так званих «активістів» до професійної громадської роботи…
Автор цих рядків був членом Громадської ради при МОН двох каденцій. Типова ситуація: представник громадської організації попросився до складу ради, розказав про свої захмарні чесноти, роздав якісь буклети, наобіцяв купу всього, а потім жодного разу не взяв участі в засіданні.
По-третє, абсолютно кожен дієздатний громадянин, у тому числі і освітянин, має право взяти участь у офіційній процедурі обговорення проєктів нормативно-правових актів, ініціатором яких виступає міністерство. Такі проєкти розміщуються на офіційному сайті МОН. Приміром, наразі доступні для обговорення документи розміщені тут.
Процедура громадського обговорення доволі ретельно виписана у наявній нормативно-правовій базі. Ключовий документ – Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. № 996 (з подальшими змінами). Кілька принципових цитат:
- інформацію про громадське обговорення орган державної влади в обов’язковому порядку оприлюднює на офіційному веб-сайті;
- пропозиції та зауваження учасників публічного громадського обговорення подаються в усній та письмовій формі під час публічних заходів та у письмовій формі на поштову і електронну адреси, зазначені в інформаційному повідомленні про проведення публічного громадського обговорення (пункт 19);
- інститути громадянського суспільства, наукові та експертні організації, інші юридичні особи під час подання пропозицій і зауважень у письмовій формі зазначають своє найменування та місцезнаходження. Анонімні пропозиції не реєструються і не розглядаються;
- cтрок проведення консультацій з громадськістю визначається органом виконавчої влади і повинен становити не менш як 15 календарних днів;
- за результатами публічного громадського обговорення, електронних консультацій з громадськістю органи виконавчої влади готують звіт (пункт 20), у якому зазначається: найменування органу виконавчої влади, який проводив обговорення; зміст питання або назва проекту акта, що виносилися на обговорення; інформація про осіб, що взяли участь в обговоренні; інформація про пропозиції, що надійшли до органу виконавчої влади за результатами обговорення, із зазначенням автора кожної пропозиції; інформація про врахування пропозицій та зауважень громадськості з обов’язковим обґрунтуванням прийнятого рішення та причин неврахування пропозицій та зауважень; інформація про рішення, прийняті за результатами обговорення;
- звіт про результати публічного громадського обговорення та електронних консультацій з громадськістю орган виконавчої влади в обов’язковому порядку доводить до відома громадськості шляхом оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті, урядовому веб-сайті «Громадянське суспільство і влада» (у разі проведення електронних консультацій з громадськістю на зазначеному веб-сайті) та в інший прийнятний спосіб не пізніше ніж через два тижні після прийняття рішень за результатами обговорення (пункт 21).
Органи державної влади не мають права встановлювати додаткові вимоги до пропозицій громадськості.
Звісно, кожна посадова особа, у тому числі і міністр, може обрати собі так звані «факультативні» канали надходження інформації. Приміром, Ганна Новосад збирала свіжі новини шляхом опитування довірених людей в міністерстві, Сергій Шкарлет кілька разів на тиждень відвідував заклади освіти різного рівня і розмовляв з освітянами, Оксен Лісовий спирався на думку 1700 «освітніх експертів» та «освітніх експерток», які встигли «записатися на платформі». Яким чином будуватиме свій інформаційний простір Андрій Бутенко – стане відомо найближчим часом.
Отже, висновок. Думка громадянина або інституту громадянського суспільства має реальний шанс бути почутою та опрацьованою лише в тому випадку, якщо ця думка надійде або письмово – на офіційну поштову адресу, або в електронному вигляді – на офіційну електронну адресу.
Пропозиції і зауваження бажано викладати чіткою мовою, лаконічно, максимально простими словами, зміст написаного має бути однозначним (тобто виключати можливість множинного тлумачення). Чим чіткіше пропозиції – тим більша ймовірність, що їх зрозуміють і врахують.
Усі думки, що фіксуються у інший спосіб (допис у фейсбуці, блог на сайті, лист на «неофіційну» електронну адресу, яскрава публіцистика, казки і міфи, повідомлення у месенджері тощо) – з боку органів формування освітньої політики, скоріш за все, залишаться без належної уваги.
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергей Захарин, государственный секретарь Министерства образования и науки Украины (2021-2023), доктор экономических наук, профессор.
