Абсолютно впевнений у тому, що моя розумна та освічена читацька аудиторія добре знає міф про Геракла, якому довелося розчищати авгієві конюшні. Тому не буду її переповідати. Зазначу лише, що сьогоднішня ситуація в українській шкільній освіті дуже нагадує мені ті самі авгієві конюшні, які для успішного розвитку країни потрібно дуже ґрунтовно розчистити.
Навіть попри те, що у соцмережах є багато дописів про «шалені успіхи» команди ексміністра освіти і науки в реформуванні українського школярства, ще більше тих, хто має протилежну думку.
Між іншим, як людина, яка упродовж дуже довгого часу відстежує та аналізує роботу міністрів освіти України, не пригадую, щоб за останні тридцять років діяльність когось із міністрів освіти викликала настільки масштабне й різке несприйняття у значної частини професійної освітянської спільноти.
І підставою для такої оцінки, безумовно, є системні проблеми в роботі МОН, що нагромаджувалися останніми роками, паперові завали та імітаційні процеси, які потребують не косметичного ремонту чи чергових презентацій, а справжнього, глибокого очищення.
Чи здатний новий очільник міністерства стати Гераклом, який рушить цим шляхом, чи, як багато його попередників, знову обмежиться роллю спостерігача-продовжувача не дуже добрих для українського шкільництва справ?
Щоб зрозуміти масштаб майбутньої роботи для міністра, хочу назвати речі своїми іменами та виділити ключові точки, які підлягають негайній ревізії.
1. Ревізія Концепції НУШ без страху перед правдою.
Концепція Нової української школи, затверджена десять років тому, потребує серйозної і чесної ревізії. Не чергового косметичного редагування, не нової презентації про її «успішне впровадження», а неупередженого аналізу того, що за ці десять років справді вдалося, що не спрацювало, що було спотворено під час реалізації, а що, можливо, виявилося помилковим уже на рівні самого задуму.
Сьогодні ми маємо достатньо напрацьованого досвіду, щоб перестати заплющувати очі на величезний розрив між красивими деклараціями на папері та значно менш привабливою реальністю у шкільних класах.
І тут варто поставити незручне, але принципове запитання: чи будуємо ми сьогодні ту школу, яку задумували десять років тому? А головне – чи потрібна Україні 2026 року саме та школа, яку задумували для України 2016-го?
За ці десять років змінилася не лише освіта. Змінилася країна. Україна веде війну за власне існування. Зовсім іншого значення набули питання національної ідентичності, історичної пам’яті, громадянської відповідальності, української мови й культури, фундаментальних знань, здатності людини не лише пристосовуватися до так званого «мінливого світу», а й захищати свою державу та усвідомлювати власну належність до неї.
Тому чесна інвентаризація результатів НУШ, публічне визнання її успіхів і прорахунків – це не замах на реформу і не заклик повернутися в минуле. Навпаки. Це, можливо, єдиний шанс урятувати її від остаточної дискредитації.
Бо найбільша проблема наших освітніх реформ навіть не в тому, що під час їх реалізації допускаються помилки. Не помиляється лише той, хто нічого не робить.
Значно гірше інше: ми категорично не хочемо своїх помилок визнавати. Кожна проголошена реформа у нас приречена бути «успішною» – навіть тоді, коли реальність уже давно свідчить про протилежне.
Тож через десять років після старту НУШ настав час не святкувати чергові «досягнення», а чесно відповісти на просте запитання: що ми отримали насправді?
І зробити це потрібно зараз. Поки Нову українську школу ще можна змінити, а не урочисто поховати на переповненому кладовищі українських освітніх реформ.
2. Зробити українську школу українською.
Я багато разів писав, що в українській школі надто мало українського. Писав давно. Але сьогодні, на дванадцятому році війни росії проти України, ця фраза звучить уже зовсім інакше.
І йдеться зовсім не про кількість вишиванок у школі, синьо-жовтих стендів, виконаних гімнів чи проведених патріотичних флешмобів. Йдеться про значно фундаментальніше – про те, чи є формування українця, громадянина своєї держави, людини з українською національною ідентичністю однією з головних місій української школи.
Прикро це усвідомлювати, але нам і досі доводиться доводити, що українська школа повинна бути українською, а не гібридом польської, фінської, канадської чи будь-якої іншої освітньої моделі. Ми не можемо нескінченно механічно переносити чужі освітні моделі на свій ґрунт, захоплюючись усім «модним» у світі й забуваючи при цьому відповісти на головне запитання: а яка школа потрібна саме Україні?
Головне завдання нашої школи – формувати зрілого громадянина-патріота своєї держави, здатного мислити, критично аналізувати, усвідомлювати власну ідентичність і відповідальність за країну, до якої він належить. А не готувати абстрактну людину, єдиною чеснотою якої стане здатність безкінечно пристосовуватися до так званого «мінливого світу». Бо людина без власного культурного, історичного й національного коріння, яка лише пристосовується до середовища, дуже легко перетворюється на хамелеона.
Якщо не українська школа має формувати українця – то хто?
3. Відмовитися від штурмівщини у створенні профільної школи
Профільна школа Україні потрібна. Але погано підготовлена профільна школа, запущена заради дотримання календарного плану реформи та взятих перед донорами зобов’язань, завдасть – і вже завдає – більше шкоди, ніж перенесення її старту.
В Україні фактично вже розпочалося ґвалтування існуючої мережі закладів загальної середньої освіти з метою створення академічних ліцеїв. Але чи готові до цього громади, батьки, учні, педагоги? Чи підготовлені кадри для роботи в таких ліцеях і чи є взагалі визначеність, якими мають бути ці кадри? Чи прораховані наслідки для сільських територій? Чи зрозуміло, якою має бути принципово нова педагогіка профільного ліцею? І чи розібралися нарешті з головним: чим випускник майбутнього академічного ліцею принципово відрізнятиметься від випускника сьогоднішньої хорошої школи з поглибленим вивченням окремих предметів?
Нарешті в українській освіті зрозуміли: реформа не стає успішною лише тому, що її вчасно запустили. Іноді найбільш відповідальне управлінське рішення – не натиснути кнопку «Старт», а мати мужність сказати: ми ще не готові.
А якщо коротко, то профільну школу потрібно не «впровадити з 1 вересня 2027 року». Її потрібно створити. А це, погодьтеся, зовсім не одне й те саме.
4. Дефетишизація НМТ.
Час відмовитися від фетишизації національного мультипредметного тесту. Незалежне зовнішнє оцінювання знань потрібне українській освіті. Але коли підготовка до іспиту перетворюється на культ, а навчання у старшій школі фактично зводиться до «натаскування» на правильні алгоритми заради високих балів, система починає працювати сама на себе.
НМТ має бути інструментом справедливого й об’єктивного відбору до закладів вищої освіти, а не головним сенсом навчання у старшій школі чи оцінкою роботи.. Не школа має підлаштовуватися під тест – тест має бути органічною частиною системи освіти й вимірювати результати справжнього навчання.
Бо коли дванадцять років освіти починають оцінювати через здатність за кілька годин правильно поставити хрестики у потрібних клітинках, ми непомітно підміняємо освіту підготовкою до іспиту.
НМТ потрібно повернути на його законне місце. Важливого освітнього інструменту. Але лише інструменту. І не більше того.
5. Припинити фасадний менеджмент
Українська освіта сьогодні оцінює себе за презентаціями, а не за результатами. Пора покласти край показовому управлінню, де реальний стан справ підмінюється красивою картинкою успіху, гарними звітами, фотографіями з міністрами, форумами, фестивалями, презентаціями, цифровими платформами, нескінченними пілотами та переможними повідомленнями у соціальних мережах
Ми навчилися чудово презентувати реформи, які ще не відбулися, оголошувати успішними пілоти, результати яких належним чином не проаналізовані, і звітувати про зміни, яких учитель, учень чи батьки у своєму повсякденному житті можуть взагалі не помічати. І продовжуємо будувати мої улюблені «бамбукові кораблі» – зовні дуже схожі на справжні, з усіма необхідними атрибутами сучасних освітніх реформ, але не здатні ані плавати, ані кудись допливти. Бо замість складної й часто непривабливої роботи зі зміни самої системи значно простіше створити її красиву імітацію.
Фасадний менеджмент небезпечний не лише тим, що створює «потьомкінські села» освітнього благополуччя. Значно гірше те, що за красивим фасадом перестають бачити реальні проблеми. А якщо проблеми не бачать або не хочуть бачити – їх ніхто й не вирішує.
Управління освітою, насамперед на найвищому рівні, має нарешті повернутися до реальності. І оцінювати його потрібно не за кількістю проведених форумів, запущених платформ, створених концепцій чи красивих презентацій. А за тим, що насправді змінилося у школі: для учня, для вчителя, для якості освіти.
6. Змінити культуру комунікації.
Міністерство має нарешті навчитися чути не лише тих, хто аплодує будь-якій його ініціативі, а й тих, хто гостро критикує систему та рішення самого міністра. Бо справжній діалог починається не тоді, коли всі погоджуються, а саме тоді, коли звучать незручні запитання й аргументи, які не вписуються у заздалегідь підготовлені презентації.
Чути – не означає погоджуватися. Але професійна дискусія втрачає будь-який сенс, якщо до неї запрошують переважно тих, хто наперед підтримує запропоновані рішення, а критиків сприймають мало не як ворогів реформ.
Міністерство має бути відкритим до чесної фахової дискусії з учителями, директорами, практиками, експертами й опонентами. Особливо з тими, хто бачить болючі проблеми освіти безпосередньо зі шкільних класів, а не лише з кабінетних висот чи на фестивалях і форумах.
Бо критика – це не перешкода реформам. Значно небезпечніше для будь-якої реформи середовище, у якому ніхто вже не наважується сказати міністру, що він помиляється. А саме цього ми за останні роки і не чули.
7. Повернути суверенітет освітній політиці.
Українська освіта має перестати бути «офіціантом», який покірно приймає й виконує замовлення тих, хто сьогодні готовий оплатити черговий проєкт, дослідження, платформу чи реформаторську ініціативу.
Я зовсім не проти міжнародної допомоги, співпраці з донорами чи громадськими організаціями. Навпаки, особливо сьогодні така підтримка для України надзвичайно важлива. Але є принципова межа між допомогою у реалізації державної освітньої політики і ситуацією, коли наявність грантових коштів починає визначати, що саме українській освіті потрібно реформувати, досліджувати чи впроваджувати.
Не донор має приходити до України з готовою відповіддю на запитання, якою повинна бути наша школа. Україна сама має знати, яку школу вона будує, для кого і навіщо. І вже під цю стратегію залучати міжнародний досвід, експертну допомогу та фінансову підтримку.
Бо освітня політика суверенної держави не може формуватися залежно від грантової кон’юнктури, модних міжнародних трендів чи пріоритетів чергового проєкту.
Гроші можуть бути донорськими. Досвід – міжнародним. Але освітня політика має бути українською. І визначатися національними інтересами України.
8. Повернути вчителю статус інтелектуальної основи нації.
А це, можливо, найважливіше.
Можна написати найкращі концепції, запустити найсучасніші реформи, створити нові типи шкіл, цифрові платформи й десятки правильних державних стандартів. Але все це залишиться черговими «бамбуковими кораблями», якщо головна людина у школі – Вчитель – залишатиметься бідним, залежним і контрольованим виконавцем чужих рішень.
Доки держава не звільнить учителя від задушливих бюрократичних лещат, нескінченних звітів, перевірок, інструкцій та контролю; доки суспільство сприйматиме його як «надавача освітніх послуг», а батьки – як обслуговувальний персонал, який завжди і всім щось винен; доки вчитель буде змушений шукати підробітки, щоб забезпечити собі гідне життя, – жодна справжня реформа школи не відбудеться.
Учитель – не виконавець чужих інструкцій. Не оператор цифрових платформ. Не прохач перед чиновником, директором чи батьками. І не «надавач освітніх послуг».
Учитель – ключова постать, яка формує інтелектуальний і моральний хребет нації.
Тому повернення вчителю гідної оплати праці, професійної автономії, академічної свободи, суспільної поваги й права бути самостійною мислячою особистістю – не просто ще один пункт у переліку необхідних змін.
Це головна умова, без якої розчистити авгієві конюшні української освіти неможливо.
Замість епілогу.
Міфічний Геракл, щоб розчистити авгієві конюшні, спрямував через них води річок. Він не став роками вигрібати те, що накопичувалося десятиліттями. Він змінив сам спосіб розв’язання проблеми.
Новому міністру освіти для розчищення авгієвих конюшень українського шкільництва доведеться зробити набагато більше – боротися із системою, яка сформувала і його самого. Він повинен змінити цю систему так, щоб вона перестала продукувати нові авгієві конюшні.
Якщо новий міністр наважиться на цю битву і зможе змінити систему – це буде успіх. Якщо ж обмежиться черговим перекладанням паперів, новими презентаціями, платформами та імітацією реформ – конюшні зрештою поглинуть і його.
Я хочу, щоб новий міністр освіти і науки став Гераклом.
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
