«Немає поганих армій. Є погані полководці». Ці слова Наполеона Бонапарта відразу спали мені на думку, як тільки прочитав інтервʼю ексміністра освіти і науки Оксена Лісового від 7 серпня 2026 року.
Чи були для мене неочікуваними його слова про те, що реформа у базовій школі (5–7 класи) «провисла» або імітувалася через застаріле мислення педагогів, формалізм на місцях, недоліки попередників та логістичні проблеми, зокрема стан доріг для підвезення учнів?
Ні, не були.
Більше того, щось подібне я очікував.
Ті, хто читає мої дописи у FB, знають, що я постійно писав про ганебно низький рівень управлінської професійності команди вищих освітніх управлінців, яка вже частково покинула МОН. І у сотнях коментарів до моїх дописів (а можливість їх коментувати я надаю всім) не зустрічав жодного, які б стверджували щось інше.
Тому це інтервʼю ексміністра розцінюю передусім як публічну спробу виправдати прорахунки власної команди. І вони настільки очевидні, що ексміністр навіть був вимушений змінити риторику.
Адже під час перебування в кріслі міністра офіційні звіти мовою яскравих презентацій і бравурою освітніх фестивалів кричали про «рух реформи вперед» та «успішне впровадження».
Заяви про «провисання» зʼявилися лише після відставки уряду.
Але дозволю собі відкинути дипломатичний стиль і відверто заявити, що подібна заява прозвучала не просто як виправдання.
На мою думку, це – чистий, рафінований політичний і професійний цинізм.
Набагато простіше звинуватити рядового бійця в окопі, ніж визнати: командири провалили і стратегію, і забезпечення, і логістику.
У тому, що флагманська освітня реформа країни опинилася у глибокому піке, винні не розбиті автошляхи. Винна системна неспроможність державного освітнього менеджменту та його відірваність від реальності.
Головна провина колишнього керівництва МОН, на мою думку, полягає в тому, що воно поставилося до паперової «Концепції НУШ», майже як до священного писання, яке не можна переглядати.
Цей документ розроблявся у далекому, порівняно благополучному довоєнному 2016 році.
Через кілька років розпочалося повномасштабне вторгнення ворога.
Змінилася країна. Змінилися діти. Змінилися вчителі. Змінилися умови, у яких навчають і навчаються. Зʼявилися величезні освітні втрати, дистанційне навчання, повітряні тривоги, блекаути, мільйони українських дітей опинилися за кордоном.
Але за роки повномасштабного вторгнення міністерство так і не спромоглося провести тверезу ревізію самої концепції реформи та її пріоритетів. І лекала мирного 2016 року продовжували натягувати на знекровлену війною країну та їі освітню систему.
Посадовці проігнорували катастрофічні моніторинги якості освіти, психологічні травми дітей та заклики про допомогу з місць. Коли практики з громад кричали, що дітям у підвалах під час повітряних тривог потрібні інші підходи, інші програми та реальне надолуження знань, міністерство продовжувало вимагати «компетентнісних дескрипторів» та паперових звітів, оцінювання за ГР, гейміфікації, дитиноугодництва, STEM та багато чого іншого.
Ігнорування критики та нездатність державного освітнього менеджменту вчасно побачити, наскільки змінилася реальність, стали одним із фундаментів того, що сьогодні сам ексміністр називає «провисанням» реформи.
Вчителів базової школи (5–7 класи) просто кинули під танки цієї неадаптованої реформи, образно кажучи, голими й босими. Їм не дали вчасно підручників, не забезпечили методичною базою, а замість реального перенавчання «годували» онлайн-курсами задля отримання сертифікатів.
Вимагати від психологічно, фізично і матеріально виснаженого вчителя, який під виття сирен та в умовах блекаутів власноруч друкує параграфи з електронних підручників за свої гроші, «європейських підходів» у навчанні – щонайменше дивно.
Невже колишнім (і нинішнім) освітнім посадовцям не зрозуміло, що українські педагоги в останні роки здійснили неможливе: вони втримали систему від колапсу на чистому ентузіазмі та патріотизмі.
І отримали натомість клеймо «імітаторів змін» від міністра з європейською зарплатою. Це просто ганьба і вища міра невдячності.
Проте апогеєм цього управлінського хаосу став черговий експеримент – створення профільної школи кавалерійським штурмом. Не зробивши жодних висновків із катастрофи в середній ланці, не провівши роботу над помилками, міністерство кинулося у авральному порядку запускати трагікомічний пілот трирічних академічних ліцеїв.
Замість глибокого аналізу, розрахунку демографії та підготовки інфраструктури, і найголовніше – підготовки учителів, ми бачимо спробу взяти реформу «нахрапом». На місцях школи ламають через коліно, хаотично ділячи їх на гімназії та ліцеї, заганяючи громади в глухий кут.
Це не системна трансформація старшої школи. Це є кавалерійська атака з шаблями на танки, де десятикласників знову перетворюють на піддослідних кроликів.
Якщо подібне відбувається на місцях, а директори закладів освіти займаються «показухою» перед візитами київського і місцевого начальства – це не провина доріг. Це вирок освітянській системі управління, яка за структурою і змістом залишилася такою, як була в СРСР.
І ще про одне.
Якщо міністр та його підлеглі знали, що війна змінила умови роботи школи, – вони мали б змінювати реформу.
Якщо знали про освітні втрати – переглядати пріоритети.
Якщо знали про виснаження вчителів – змінювати вимоги до них.
Якщо знали про проблеми з організацією освітнього процесу – не вимагати від учителя звітування за ГР так, ніби цих проблем не було.
Якщо знали про ті самі погані дороги – враховувати їх, ухвалюючи управлінські рішення.
Саме для цього системі й потрібен міністр та міністерство. Бо пояснювати після відставки, чому нічого не вийшло, може й оглядач.
Якщо полководець знає, що мости підірвані, а дороги розмиті, він не відправляє піхоту в лобову атаку. Він будує переправи.
Тому розповіді колишнього міністра про «застаріле мислення педагогів», формалізм на місцях і погані дороги сприймаю не як аналіз причин того, що сталося з НУШ.
Я сприймаю їх, як спробу перекласти відповідальність на тих, хто всі ці роки виконував рішення, ухвалені великими й меншими освітніми чиновниками.
Але є старе правило, яке, здається, пережило і Наполеона, і сотні освітніх реформ.
Битви виграють солдати. А програють їх – полководці.
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
