У 2008 році, коли уперше відбулося масове ЗНО, мали місце кілька однакових подій, про які я іще ніколи не розповідав.
Сьогодні – вперше про одну із них.
Після складання усіх тестів ЗНО кожен учасник про свої результати дізнавався із персонального листа, який надходив Укрпоштою на його поштову скриньку.
Діючи так, ми були переконані, що результати ЗНО – це, образно кажучи, приватна власність кожного абітурієнта. І, як нею розпорядитися, має вирішувати він сам. Добре знаю, що деякі абітурієнти свої результати показали школі лише тоді, коли стали студентами.
Але один із абітурієнтів, отримавши листа із результатами, разом із батьками пішов до директора добре знаної у великому місті школи і попросив пояснень: як могло так статися, що результати тесту з української мови та літератури були 198 балів, а у атестаті про загальну середню освіту з цього предмета стояла лише «трійка».
Директор, якого я добре знав, попросив час на те, щоб розібратися, і приїхав до мене із величезним проханням показати роботу цього учня. Найперше – бланк відповіді, де рукою абітурієнта був написаний міні-твір (власний роздум). Цей текст, як і всі інші, перевіряли три незалежні екзаменатори, і кожен із них виставив за роботу дуже високий тестовий бал.
Ми показали директору цей бланк, і він був шокований. Просто не міг повірити, що одна із найбільш досвідчених і дуже авторитетних учителів могла помилитися, оцінюючи знання учня.
Я не буду писати про те, як розвивалися події у тій ситуації потім. То вже не так важливо.
Зазначу лише, що були й інші подібні факти. І майже впевнений у тому, що їх було б відомо набагато більше, якби тоді були настільки поширеними, як зараз, соцмережі та інші засоби комунікацій.
Тоді я вперше по-справжньому замислився над тим, наскільки умовною є будь-яка шкільна оцінка. І над тим, чи можна взагалі зробити її об'єктивною лише за допомогою якихось критеріїв.
Через багато років це питання знову повернулося до мене.
Як відомо, щойно МОН затвердило систему та загальні критерії оцінювання результатів навчання у школах. І я почав думати над питанням, а для чого вони потрібні?
Якщо подивитися на світову практику і логіку оцінювання, то критерії можуть виконувати щонайменше чотири різні функції.
- Дати зрозуміти учню та його батькам щось про рівень знань
Учень має розуміти, що від нього очікують і чому він отримав саме таку оцінку. У цьому сенсі критерії дуже потрібні. Але це не означає, що вони мають бути однаковими для кожного уроку в кожній школі країни.
Адже критерій сам по собі нічого не пояснює. Пояснює вчитель.
Можна дати учневі прочитати дві сторінки критеріїв, але після перевірки він усе одно запитає: «Чому дев'ять, а не десять?»
І навпаки: досвідчений учитель двома реченнями здатний пояснити свою оцінку краще, ніж десяток таблиць.
- Підвищити об'єктивність оцінювання
Можливо, чиновникам, які погано вчили педагогіку, здається що це так. Але іще К. Д. Ушинський переконливо довів, що будь-яка оцінка вчителя є суб’єктивною.
І приклад, який я навів на початку есе, у цьому контексті – дуже показовий.
Об'єктивність – це не властивість критерію. Об'єктивність –-це властивість процедури оцінювання.
Саме тому, організовуючи ЗНО, ми для оцінювання залучали кількох незалежних екзаменаторів, стандартизацію, статистичний аналіз розбіжностей, шкалювання тощо.
Якщо ж відповідь оцінює одна людина, то критерії можуть лише трохи зменшити суб'єктивність, але не ліквідувати її. Критерії ніколи не усунуть випадковість і суб’єктивізм повністю.
І найголовніше: навіть найдокладніший критерій не зробить двох учителів абсолютно однаковими оцінювачами. Це добре відомо психометристам. Не знаю, чи це відомо авторам документа, який затвердило МОН.
- Утвердити єдину мову професійного спілкування
Вважати, що критерії оцінювання допомагають виробити спільне розуміння якості відповіді чи знань, – це абсурд. Спільне розуміння з’являється лише у процесі фахової дискусії, коли обговорюються різні точки зору.
Навіть у радянській школі перевідні та випускні екзамени приймала екзаменаційна комісія із трьох осіб. Саме для того, щоб у випадку розбіжностей суб’єктивного оцінювання, у процесі фахової дискусії виробити спільне розуміння. Наївно думати, що це можуть зробити критерії.
- Задовільнити чиновницькі потреби
Чиновнику завжди важливо бачити і контролювати процес, цифри, таблиці, групи результатів. Критерії потрібні для оцінки роботи вчителя, закладу освіти. Потрібні для презентацій, визначення амбасадорів, для щоб черговий перевіряльник чи «експерд» міг сказати директору: «Ось тут учитель порушив пункт 3.4 критеріїв».
Тобто критерії перетворюються на інструмент бюрократичного контролю.
Інших функцій, задля яких потрібно затверджувати критерії оцінювання, я назвати не можу. Тобто я не можу знайти відповідь на питання: «Для чого ці критерії потрібні взагалі?»
Але у мене виникає дві думки, якими не можу не поділитися.
Перша думка. Розробляючи цей документ, чиновники переплутали критерії оцінювання із стандартом, результатами навчання.
Державний стандарт має бути єдиним. Він визначає, що має знати і вміти випускник закладу, якому вручають документ про здобуття загальної середньої освіти.
І тут знову не можу не навести ще один приклад.
Нещодавно побачив інтерв’ю випускника одного із дуже відомих приватних ліцеїв Києва, який сказав, що останні роки навчання у ліцеї були… «підготовкою до НМТ», а такі предмети, як фізика, хімія, біологія – вони «взагалі не вивчали».
Хтось може пояснити, як цей випускник міг отримати повну загальну середню освіту, засвідчену документом державного зразка, якщо Державний стандарт повної загальної середньої освіти не виконаний? І що змінять у подібній ситуації Критерії оцінювання, затверджені МОН?
Друга думка. Поява таких критеріїв – це іще один вияв кризи довіри чиновників до професійної діяльності вчителя. Держава дедалі менше довіряє вчителю і дедалі більше намагається регламентувати його працю.
У такій логіці єдині критерії стають не педагогічним, а управлінським інструментом.
Учитель, який має розвинуте критичне мислення і здоровий глузд, це розуміє і усвідомлює дуже добре. І щоб зберегти себе як професіонала, багато таких педагогів кидає формальну шкільну освіту і йде у неформальну або геть із професії. Залишають лише найбільш стійкі. Але їх вистачить ненадовго.
Інші вчителі, яких також є дуже багато, формально приймуть та будуть впроваджувати і цю чергову чиновницьку забаганку. Як впроваджували оцінювання за ГР. Але це вже питання про те, які саме вчителі навчають українських учнів. І якими людьми ці учні стануть.
Замість епілогу.
Коли держава перестає довіряти професійному судженню вчителя, вона починає дедалі детальніше регламентувати його роботу.
Спочатку з'являються критерії. Потім – придумають індикатори. Потім - напишуть рекомендації. Потім – запустять платформу із готовими сценаріями уроків з індикаторами оцінювання. А потім, як уже анонсував УЦОЯО, обʼєктивність оцінювання учня вчителем буде перевіряти АІ…
І непомітно вчитель перестає бути професіоналом, який ухвалює педагогічні рішення. Він стає виконавцем інструкцій.
Можливо, саме це і є найнебезпечнішим наслідком появи чергових єдиних критеріїв оцінювання.
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
