Сьогодні призначений новий міністр освіти і науки. Чотирнадцятий за часи Незалежності.
Мені довелося дуже тісно працювати із 11 із них. А діяльність ще 27, які керували українською освітою, починаючи із 1917 року вивчив, проаналізував і описав у своєму двохтомнику «Міністри освіти України».
Очевидно, що маю знання, досвід, право і можливість порівнювати і робити деякі висновки.
І ось вони.
1. За роки Незалежності ми звикли сприймати зміну міністра освіти як початок нової епохи в системі. Однак надто часта зміна міністрів освіти перетворюється в хронічну і тяжку хворобу для неї. Адже, на відміну від країн із розвинутою демократією, у нашій державі система освіти досі сильно залежить від суб'єктивізму однієї людини, яка волею політичних рішень сідає в крісло міністра. І це вже само по собі є ознакою нездорової освітньої системи.
Як не прикро це усвідомлювати, сьогодні цей діагноз ще раз підтвердився.
2. Нарешті пан Оксен Лісовий звільнений з посади міністра освіти і науки. Якщо мені колись вдасться завершити третій том «Міністрів освіти України», то сьогодні я не бачу жодних підстав писати захоплені сторінки про цей період. Для української освіти це була епоха фасадного менеджменту, остаточна відмова від розбудови української національної школи, сліпого перенесення зарубіжних освітніх практик в українську реальність, спотворення основних сенсів функціонування освітньої системи.
3. За п'ятдесят років роботи в освіті я зрозумів одну закономірність. Майбутнє міністра можна достатньо точно прогнозувати ще до його першого робочого дня. Не тому, що відомий його характер. Не тому, що про нього пишуть у мережі, як про «хорошого хлопця». А тому, що вже видно його професійний досвід, управлінську логіку, професійне середовище, у якому він сформувався, і ті проблеми, які він вважає головними.
Тому далі спробую перейти до такого прогнозу, сформулювавши основні виклики, які стоять перед новим міністром.
- Виклик перший. Втримати чи відновити українську ідентичність у освітній системі.
Упродовж останніх років, захопившись реформуванням шкільної освіти, ми дедалі рідше ставили собі запитання: а що робить українську школу саме українською?
Сьогодні бути «сучасним» в освіті – це, на думку багатьох «реформаторів», означає відмовитися від власного коріння, сліпо імплементуючи підходи, які запозичені в інших країнах без огляду на наші реалії, історичний контекст та ментальність. Це шлях до перетворення національної школи на безликий придаток до міжнародних освітніх хабів. Це і є та підготовка до «життя в мінливому світі», що була основною стратегією МОН, яка відходить в історію.
Ми мусимо чітко усвідомити: запозичення технологій – це не те саме, що запозичення сенсів.
У світі, де все навколо стає стандартизованим, українська освіта повинна виховувати громадянина, який здатний бути конкурентоспроможним у світі, але не перестає бути українцем.
Чи є в публічній діяльності нового міністра бодай один приклад того, що питання національної освітньої стратегії було для нього пріоритетом? У мене відповіді на це питання немає.
Бо міністр освіти починається не з уміння реформувати. Він починається з відповіді на просте запитання: яку Україну має будувати українська школа?
- Виклик другий. Повернути повагу до фундаментальних знань у шкільній освіті.
В останні роки, «реформуючи» освіту, ми переплутали увагу до дитини із бажанням їй постійно догоджати.
Змінивши шкільну парадигму зі «школи як храму знань» на «школу як місце розваг та перебування», ми отримали покоління, яке очікує, що навчання має бути легким, а успіх – швидким. Гейміфікація, кліпове подання матеріалу та прагнення перетворити урок на шоу – це суттєвий крок до деградації освітньої політики.
Результат ми бачимо вже зараз: коли знання стають другорядними перед «процедурою» їхнього вимірювання, цінність самого процесу пізнання нівелюється. Навіщо заглиблюватися в історію чи фізику, якщо головним завданням стає не розуміння суті, а успішне проходження тестів? Школи перетворилися в курси для підготовки до НМТ.
Ми знецінили фундаментальність, видавши «компетентнісну» поверховість за прогрес.
Повернення поваги до знань – це не про повернення до «совкових» методів. Це про розуміння того, що справжній інтелект формується через зусилля, через подолання складності, а не через легкі тести. Навіть якщо їх складав сам міністр.
Чесно кажучи, у попередній професійній діяльності нового міністра я не побачив ознак того, що проблема повернення фундаментальних знань є для нього одним із ключових пріоритетів.
А на мою думку, відповідь на це запитання стане одним із перших маркерів того, якою буде освітня політика нового міністра.
- Виклик третій. Подолати фасадний менеджмент в освіті.
Я не раз писав про «бамбукові кораблі» української освіти. Якщо ж говорити академічною мовою – про фасадний менеджмент.
Це – коли управлінські рішення приймаються не заради покращення якості навчання в кожній окремій школі, а заради створення видимості діяльності. Це політика, де головною метою є не зміст, а звіт про його наявність.
Освіта – це сфера, де «красива картинка» у соцмережах та звітах найшвидше перетворюється на руїни реальності. Останніми роками ми спостерігаємо панування фасадного менеджменту: щось презентували, прозвітували про успішну цифровізацію, відзвітували перед міжнародними партнерами, провели фестиваль чи форум, отримали черговий транш – і на цьому «реформа» завершилася.
Але за цим блискучим фасадом ховається системна криза, яку неможливо сховати за приємними інфографіками.
Система освіти знесилена від постійного тиску «інновацій заради інновацій», які не мають під собою жодного управлінського підґрунтя. Ми маємо безліч платформ, сервісів та «інструментів», але вчителі на місцях продовжують потопати в бюрократії та беззмістовному паперотворенні.
Подолати цей підхід – означає припинити гру в «успішні реформи» і повернутися до реального стану речей. Це вимагає від міністра здатності бачити не слайди презентацій, а реальні класи. Це вимагає відмови від стратегії «подобатися всім» на користь стратегії «робити необхідне».
Керувати НАЗЯВО і керувати всією системою освіти – це різні за масштабом і філософією завдання. Одне – забезпечувати виконання визначених процедур, дбати про їхню прозорість і довіру до результатів. Для такої інституції це природний пріоритет.
Зовсім інше – визначати стратегічний напрям розвитку освіти всієї країни. Тут уже недостатньо ефективно адмініструвати процеси чи готувати якісні презентації. Тут потрібне бачення, здатність ухвалювати складні рішення і відповідати за майбутнє системи.
І саме тут фасадний менеджмент перестає бути стилем управління. Він стає причиною деградації системи. Тож побачимо, чи попрощається новий міністр із тією командою ноумен-менеджерів, які й формували цей фасадний менеджмент.
- Виклик четвертий. Повернути вчителя із категорії «обслуговуючого персоналу» до інтелектуальної еліти країни.
Останніми роками ми дедалі наполегливіше, під впливом запозичених моделей, впроваджували в освіту риторику «освітніх послуг». У цій парадигмі вчитель перетворюється на надавача послуг, учень і його батьки – на клієнтів-отримувачів , а школа – на сервісну установу.
Це не просто невдала термінологія. Це фундаментальна зміна філософії освіти.
Педагогіка ніколи не була і не може бути сферою послуг. Учитель не продає знання і не виконує забаганки «клієнта». Він формує людину. А отже – майбутнє країни.
Саме тому повернення вчителю статусу інтелектуальної еліти – це не питання престижу професії. Це питання національної безпеки. Бо жодна реформа не відбудеться там, де головну постать освітньої системи перетворили на виконавця нескінченних інструкцій, звітів і бюрократичних процедур.
Повернути вчителю його справжню роль означає повернути йому довіру, професійну автономію і право бути не «надавачем освітніх послуг», а творцем майбутнього.
Чи готовий до цього новий міністр?
Він прийшов із тієї частини освітньої системи, де не працюють дитячі садки, не дзвенять шкільні дзвоники, не проводяться батьківські збори і не стоять щодня перед класом учителі. Саме тому одним із перших випробувань його державницького мислення стане здатність побачити в учителеві не елемент освітньої системи, а її головну цінність.
І відповідь на це запитання ми отримаємо дуже швидко – не із урочистих промов чи брифінгів, а і з перших управлінських рішень. Зокрема, чи відмовиться новий міністр від адміністративного тиску на передчасні зміни у мережі закладів освіти, будуючи бамбуковий корабель профільної школи, і чи відмінить він оцінювання учнів за ГР.
- Виклик п'ятий. Повернути професійну дискусію в освітню політику.
За останні роки українська освіта майже втратила культуру професійної дискусії. Освітня влада дедалі частіше почала говорити не з професійною спільнотою, а до неї.
Замість відкритого обговорення найгостріших проблем освіти ми дедалі частіше бачили презентації, форуми, фестивалі, круглі столи й інформаційні кампанії, де серед спікерів переважно були ті, хто вже підтримував запропоновані рішення. Інша думка або не звучала зовсім, або подавалася як прояв консерватизму, небажання змін чи навіть спротиву реформам.
У результаті міністерство дедалі більше втрачало здатність чути професійну спільноту. А будь-яка критика сприймалася не як ресурс для пошуку кращих рішень, а як загроза.
Міністр освіти не повинен боятися людей, які думають інакше. Навпаки. Якщо він оточує себе лише однодумцями, він дуже швидко починає жити у світі, де всі рішення здаються правильними, а всі реформи – успішними.
Освіта занадто складна система, щоб її можна було реформувати в режимі одностороннього мовлення. Вона потребує постійного професійного діалогу – чесного, відкритого, інколи незручного, але саме тому продуктивного.
Чи вистачить новому міністрові професійної впевненості системно радитися не лише з прихильниками власної політики, а й із тими, хто аргументовано думає інакше? Саме відповідь на це запитання покаже, чи повертається в українську освіту культура професійної дискусії.
- Виклик шостий. Чи буде здатний новий міністр говорити «ні»?
На мою думку, це чи не найголовніша професійна навичка, про яку забувають, коли говорять про «успішний менеджмент».
Міністр освіти – це не офіціант, який має догодити всім: політикам із їхніми рейтинговими запитами; депутатам з їхніми нескінченними правками; міжнародним грантодавцям, що привозять нам чужі моделі в красивих обгортках; чи ректорському лобі, яке дбає виключно про власні корпоративні інтереси.
На мою думку, для міністра освіти слово «ні» часто є важливішим, ніж слово «так». Саме ним він захищає не себе, а освіту і національні інтереси держави.
Тому, оцінюючи перспективи нового міністра, варто поставити лише одне запитання: чи є в його професійній біографії приклади, коли він був готовий сказати «ні» впливовим людям, інституціям чи обставинам заради принципів, у які вірив?
Замість епілогу.
У моєму житті були моменти, коли наші з новопризначеним міністром шляхи перетиналися. Ми тоді завжди демонстрували взаємну повагу і доброзичливість один до одного.
Саме тому все написане вище не має жодного стосунку до особистих симпатій чи антипатій.
Це лише моя спроба, спираючись на досвід роботи в освіті та досвід вивчення діяльності десятків міністрів, спрогнозувати ті виклики, які постануть перед новим очільником Міністерства освіти і науки.
Зізнаюся чесно: сьогодні я не бачу достатніх підстав для великого оптимізму. Професійний шлях, публічна діяльність і ті пріоритети, які досі були помітні, поки що не дають мені підстав очікувати принципової зміни освітньої політики.
Але будь-який прогноз – це лише прогноз.
Я щиро бажаю новому міністрові спростувати мої побоювання. Більше того, буду лише радий, якщо помилюся у своїх висновках.
Бо в такому разі виграє не міністр. Не я. Виграє українська освіта. А сьогодні це набагато важливіше за будь-які особисті амбіції, симпатії чи професійні суперечки.
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
