Сьогодні у закладах загальної середньої освіти України завершився 2025/26 навчальний рік.
За моїми власними спостереженнями за останні п’ятдесят років в українській освіті, цей навчальний рік був найскладнішим. Іншими словами – радість із сльозами на очах.
Радість тому, що вистояли. А сльози – тому, що було дуже складно.
Спробую, узагальнюючи, висловити кілька думок за підсумками того, через що пройшла українська шкільна освіта.
- Українська шкільна освіта, попри блекаути, холод, повітряні тривоги та щоденні виклики війни, – вижила. І не лише вижила. Вона працювала. Насамперед завдяки українському учительству та керівникам закладів освіти. Шкільництво України врятували Збройні Сили та український учитель. І лише вони.
- Стало очевидним, що реформа, яка розпочалася дев’ять років тому під назвою «Нова українська школа», не дала очікуваних результатів. На жаль, керманичі реформи, включаючи й ті громадські організації, які живуть за рахунок грантів на її проведення, цього бачити не хочуть. Ба більше, ніхто з них не ініціює перегляд чи уточнення концептуальних засад НУШ, зважаючи на набутий досвід та суворі реалії воєнного часу.
- Дедлайни щодо запуску профільної середньої освіти успішно провалені. Замість проведення багаторічного науково обґрунтованого експерименту з відпрацювання моделі профільної школи на репрезентативній вибірці – в умовах, максимально близьких до очікуваної моделі, на основі вивірених методик і аналізу помилок, шкільництво України втягнуте у фантастичний «пілот». У «пілот», у якому розпочалася абсолютно необґрунтована руйнація існуючої мережі закладів освіти, ґвалтування величезної кількості батьків, учнів та вчителів перспективою невідомих умов праці та навчання. З одного боку маємо це, а з іншого – створення на засадах малозрозумілого відбору сонму «обраних» закладів, які начебто мають пілотувати новий зміст профільної освіти. Пілотувати з учнями, які не навчалися за програмою НУШ; на матеріально-технічній базі, підготовка якої лише розпочинається; з учителями, які не пройшли спеціальної підготовки. Майже НЛО?
- Розширюється «цифровий колгосп» у шкільній освіті з примусовою колективізацією до нього педагогічних працівників та шкіл у цілому. Численні електронні платформи, кількість яких почала множитися небаченими темпами, стають дороговартісним мотлохом. Він заважає вчителю працювати, перетворює педагогічну творчість на механістичну рутину в електронних таблицях, веде до тотального контролю та збільшення нікому не потрібної звітності. Шкільна освіта реально почала задихатися в цьому цифровому колгоспі.
- Факт паралельного існування двох систем шкільної освіти – формальної (державної) та неформальної (репетиторство, приватні курси, сімейні платформи) – став абсолютно очевидним. Держава втрачає монополію на якість, але впевнено заплющує на це очі. Замість того, щоб рятувати базову школу, чиновники вдають, що все під контролем, поки батьки власним коштом доплачують за те, що мала б гарантувати система.
- Загальна середня освіта увійшла в піке катастрофічного кадрового голоду. Масовий відтік учителів із професії та виїзд за кордон – це не просто статистика, це вимивання інтелектуального генофонду школи. Хронічне знецінення вчительської праці, мізерні зарплати на тлі шалених вимог призвели до того, що незабаром у багатьох школах фізично не буде кому викладати фізику, математику чи мову. Але чиновники від освіти продовжують малювати красиві дорожні карти і обіцяють учительству кисільні береги.
- Стала очевидною головна стратегічна помилка керманичів освіти під час війни – запозичена з мирних ситих країн доктрина підготовки дитини до «життя в мінливому глобальному світі». Для воюючої держави, яка виборює право на існування, це шлях до самогубства. Сьогодні пріоритетом має бути виховання громадянина-патріота, захисника своєї країни, здатного до національного спротиву та самоорганізації. Нам потрібна освіта національної стійкості, а не абстрактного космополітизму. У закладах освіти повинні готувати не хамелеона, який пристосовуватиметься до життя в мінливому світі, а українця – борця за свободу і незалежність власної держави.
- Залишилася в мертвонародженому стані ідея академічної свободи вчителя. Її повністю забалакано і знівельовано. Учитель залишається абсолютно беззахисним перед чиновницьким свавіллям. Декларована «автономія шкіл» виявилася фікцією. Будь-який прояв педагогічної незалежності чи критичного мислення карається адміністративним тиском. Замість творця системи вчитель вимушений бути заляканим виконавцем циркулярів та виконувати роль «дитинодогідника».
- Абсолютизувалася фетишизація стандартизованого тестування (НМТ). Оцінювання знань остаточно «розлучили» з реальним освітнім процесом. Результати НМТ публічно оголосили рівнозначними оцінюванню якості роботи закладів освіти і вчителя. Чим фактично перетворили їх на єдиний батіг для адміністрацій шкіл, примушуючи систему працювати не на розвиток мислення та формування характеру, а на механічне натаскування заради цифр у рейтингах.
- Минулого року ми чи не остаточні утвердилися в полоні тотальної імітації та будівництва «потьомкінських сіл». Головним критерієм успіху міністерських реформ став не учень, який знає й уміє, і не вчитель, якому комфортно працювати, а гарний звіт, переможна презентація на черговому форумі та вчасне освоєння коштів. Освіта задихається від фальші.
Цей рік показав: система тримається виключно на живих людях, які всупереч усьому заходять у класи й укриття. Але ресурс людської міцності не безмежний. Якщо не спуститися з хмар бюрократичних ілюзій на грішну землю – завтра ми прокинемося в руїнах не лише матеріальних, а й ментальних.
Ось такі мої невеселі думки.
Висловлюючи їх, щиро дякую кожному учителю і керівнику закладу освіти, який упродовж кожного дня навчального року, що завершився, попри все, ніс і несе свою тяжку і почесну місію: навчати і виховувати.
Панове педагоги та керівники закладів освіти! Ви – круті. Не кидайте школу. Тримаємося. Україна переможе!
Автор: Игорь Ликарчук, доктор педагогических наук, профессор.
