Автор: Владимир Онацкий, заместитель директора по учебно-воспитательной работе.
Читаючи щойно ухвалений закон «Про повну загальну середню освіту», пригадав, як у далекому дитинстві мама розповідала мені, що колись японський правитель наказав громадянам відносити своїх батьків, яким виповнилося 60 років, на далеку високу гору, вкриту густим лісом, і залишати їх там напризволяще…
Ну що, здавалось би, спільного між давньою японською легендою і сучасним законом про освіту українських школярів?
Тоді, багато років назад, мене вразило, як можна зі зневагою, презирством ставитися до своїх батьків, як можна їх прирікати на голодну смерть у холодному лісі на далекій горі. З раннього дитинства мені батьки намагалися прищепити розуміння того, що не можна дискредитувати людей ні за віком, ні за кольором шкіри, ні за мовною ознакою, і взагалі людей не можна дискредитувати. Мені здавалося, що це – очевидні речі, яких мають дотримуватися всі. Однак, ні. Останні п’ять років майже щодня з екранів телебачення, з радіоефірів реформатори освіти віщають, що найбільшою проблемою сучасної української школи є вчителі, особливо старшого покоління.
Отже, сьогодні в українській освіті заважають ті, хто за копійки пропрацював багато років, віддаючи серце дітям, хто нехтував власним життям, здоров’ям, власними дітьми, займаючись чужими дітьми, поки їхні батьки створювали добробут власних родин. Така вже доля вчителів у нашій державі: маючи найбільшу відповідальність, отримувати мінімальну зарплатню. Працюючи без обідніх перерв упродовж десятиліть, по вихідних супроводжуючи дітей на різноманітні заходи, МАНи, олімпіади, вчителі раптом стають непотребом, отримавши копійчану пенсію за віком.
Саме на такі роздуми наштовхнула мене стаття 22 ЗУ «Про повну загальну середню освіту». Саме у цій статті закладена дискримінаційна норма: «Педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років». Тобто, якщо всі педагоги можуть працювати як за безстроковим трудовим договором, так і за строковим, то особи, що досягли пенсійного віку та отримують пенсію за віком, мають право працювати виключно за строковим трудовим договором.
Таке положення не відповідає приписам статей 24 і 43 Конституції України, оскільки має дискримінаційний характер стосовно осіб, які досягли пенсійного віку, та обмежує їх право на працю. Така норма суперечить вимогам статті 23 Кодексу законів про працю України, якою встановлено, що строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Варто зазначити, що це положення про примусове переведення вчителів-пенсіонерів на контракт та заборона укладати з ними безстрокові трудові договори є порушенням і міжнародних норм. Зокрема, ратифікована Україною, Конвенція Міжнародної організації праці № 158 наголошує, що «трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов’язаного із здібностями чи поведінкою працівника».
Прийнятий закон прямо каже: «До 1 липня 2020 року керівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти зобов’язані припинити безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками таких закладів освіти, яким виплачується пенсія за віком, з одночасним укладенням з ними трудових договорів строком на один рік. У разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України». Таким чином, у педагогів, які багато років пропрацювали, є два виходи: або «добровільно» погодитись на переведення на річний контракт, або бути звільненими…
Кажуть, японський правитель дізнався, що завдяки старшому поколінню молодь змогла виконати його найскладніші завдання, і скасував свій наказ, сказавши: «Старі люди – джерело премудрості». Так вчинив японський правитель. Так каже легенда. Як зробить наш правитель, учительський син, чи накладе він вето на дискримінаційний закон, покаже час. Які легенди про нього залишаться в пам’яті народу, залежить лише від нього. Цікаво, а які легенди йому в дитинстві розповідала мама…
Оригинал
