Виктор Громовой: хорошо, что мы не Америка!

Автор: Виктор Громовой, образовательный эксперт, заслуженный учитель Украины.

Добре, що ми не Америка. Подивіться як там зустрічають їх міністерку освіти(US Education Secretary) Елізабет "Бетсі" Девос (англ. Elisabeth "Betsy" DeVos).

Після перегляду фотохроніки візитів американської освітньої секретарки (міністерки) я просто глибоко обурений «их нравами». На всіх фото вона виглядає не як якесь Велике Цабе, а як одна з... Без ніякої свити, яка зазирає в рот (ці «тупі» американці навіть не здогадуються, що «короля має грати свита»). Ніяких переляканих вчительок і файно причесаних діток. Навіть ніяких грамот U.S. Department of Education вона не може вручити, бо їх немає... Я не кажу вже про те, що там немає і не може бути в принципі ніяких монівських наказів, які б американські школи мали б виконувати і наввипередки звітувати про виконання.

Народ там приходить на такі здибанки явно не для того, щоб просто потусуватись, сфоткатись з міністеркою і... буди щасливим, що підпустили.

Замість вдячної публіки, там вічно хтось нахабно протестує і пише всякі «гадості» на плакатах. Роблять це навіть учні та студенти, які не увібрали з молоком матері підхід: «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!» Тому там діти та їх батьки порвуть будь-кого за щасливе дитинство.

Ми звикли до радянської моделі спілкування: начальство віщає, підлеглі з «вумним виглядом» (роблять вигляд, що) ловлять кожне слово. Для багатьох наших дійств характерна наступна ситуація: висока «шишка» з'являється на початку, щось говорить (вітає чи виголошує кимось написану промову) і ... хутко зникає. Звісно, людина ж вона дуже зайнята, тому слухати когось немає часу. Як наслідок, людина опиняється ніби у вакуумі, чує лише себе і швидко втрачає адекватність сприйняття реалій.

Західна модель принципово інша: високий гість там, замість того, щоб чіпляти локшину на вуха(щось відкривати, з чимось вітати, щось вручати...), слухає трудящих, звітує про свою роботу і (не)витримує іспит на міцність у вкрай непростому діалозі. Тому там зовсім інша і стилістика фото.

Так жить (не)ль-ЗЯ! Yankee, go home!

P.S. Знову цитую сам себе:
«Знаєте, що мене найбільше вразило у спілкуванні з американськими колегами, директорами шкіл?

Запитую їх: а хто у вас зараз міністр освіти?

Відповідають: не знаю, а що у нас у Вашингтоні є міністерство освіти?!

Директори продвинутих американських шкіл, як кажуть, «без поняття» чи є у них міністр і чи є міністерство?! До речі, воно там з'явилося лише при Джиммі Картері у 1979 році.

Є старий істфаковський анекдот про абітурієнта із провінції, який не знав про існування КПРС:
70-е годы. Идут вступительные экзамены в институт. Преподаватель спрашивает у абитуриента:
- Скажите, молодой человек, а вот что в нашей стране является руководящей и направляющей силой?
Юноша хлопает глазами.
- А вы знаете, что есть такая Коммунистическая партия?
- Да что-то слышал...
- А вы знаете, кто Генеральный секретарь Коммунистической партии Советского Союза?
- Нет, не знаю.
- Ну хорошо, в конце концов, вы знаете, кто такой Леонид Ильич Брежнев?
- Первый раз слышу.
- Очень странно. Простите, а откуда вы к нам приехали поступать в институт?
- Из Урюпинска.
Профессор вздыхает:
- Эх, бросить бы все… и уехать в этот Урюпинск!!!
Так от, нам усім треба поїхати в «Урюпінск».

Лише тоді ми зафіксуємо реальні зміни у системі управління освітою, коли в Україні більшість з директорів шкіл не знатимуть, хто у нас міністр освіти, ніхто з учителів не знатиме про існування міністерства освіти, а нікому з батьків не приходитиме в голову ідея написати туди скаргу…

Тоді ми не будемо чекати манни небесної зверху, а візьмемось за роботу і таки по-справжньому реформуємо школу знизу. Адже реформаторські «імпульси» зверху мають шанс знайти якесь реальне продовження лише у випадку, якщо ми зорганізуємо потужний «рух знизу» за створення «школи, яка не школа».

 

 

Оригинал