И. Ликарчук: а где реформа? Вопрос восьмой

Автор: Игорь Ликарчук, экс-руководитель Украинского центра оценивания качества образования.

Хто про що, а я знову читаю законопроект «Про освіту». Бо він уже ось-ось має бути прийнятий народними депутатами, котрих ми дружно обирали. А тепер жалкуємо?

Рано чи пізно кожен практикуючий педагог чує чи може почути від заїжджих перевіряльників усього чого завгодно; від вивчальників досвіду та стану викладання/впровадження/реалізації чогось; від моніторщиків якості/доступності/забезпечення; від своїх «рідних» директора школи чи його заступників щось отаке: «Ви необ’єктивно оцінюєте знання учнів».

І хоч кілка на голові тим перевіряльникам теши, обґрунтовуючи свою правоту,але як скажуть «необ’єктивно» - то вже крапка. Бо їм з отієї начальственної висоти видніше. І у всілякі акти та довідки запишуть. А потім доказуй комусь, що біле то біле, а чорне – то чорне.

Педагогічна громадськість сподівалася, що із прийняттям законопроекту ситуація зміниться. Й за учителем залишиться право самостійно вирішувати, яку оцінку ставити учневі, як оцінювати його знання. Без усіляких «мудрих» та «виважених» думок заїжджих та своїх начальників про «об’єктивність оцінювання».

Але маємо в законопроекті норму, яка вводить в освітнє правове поле поняття «необ’єктивне оцінювання». Й ним вважається «свідоме завищення або заниження оцінки результатів навчання здобувачів освіти» (пункт 8, частини 4, статті 42).

Але виникає питання: «На основі чого можна встановити факт свідомого чи не свідомого завищення або заниження оцінки результатів навчання?» На основі скарги того, кого оцінюють, чи на основі суб’єктивної думки того, хто визначає факт свідомого завищення або заниження? Чи авторам законопроекту невідома педагогічна технологія, яка передбачає можливість заниження або завищення оцінки з метою стимулювання здобувачів освіти до успішнішого навчання?

У чому пропонована норма відрізняється від тієї практики, що багато десятиліть існує в освітній системі держави? І чи робимо ми правильно, якщо існуючу хибну практику, назавжди закріплюємо в нормі закону?

Більше того, після прийняття закону усі оті перевіряльники, моніторщики та інша напасть на учительські голови отримають законну підставу говорити про необ’єктивне оцінювання.

Але як бути у цьому контексті із тим, що в законопроекті називається академічною свободою, або правом на «самостійність і незалежність учасників освітнього процесу під час провадження педагогічної діяльності»?

Оцінювання – важлива складова цієї педагогічної діяльності… То виходить, що однією нормою закону академічна свобода надається, а іншою – суттєво обмежується, бо хтось повинен оцінити, чи не завищує/не занижує результати навчання конкретний педагог. ТО ДЕ РЕФОРМА?

Оригинал