А. Мирошниченко: дети для школы или школа для детей?

Автор: Александр Мирошниченко, актер, режиссер, драматург.

Якщо хтось скаже, що має абсолютний дієвий рецепт вирішення проблем української шкільної освіти – скаже неправду. Не існує готових рецептів та алгоритмів, які працюють всюди і за будь-яких умов.

Інше питання, що все ж таки спроба реформування – значно краще, ніж намагання консервації ситуації. Спроба щось змінити реально – провокує рух вперед. Може, і не досконалий, але рух.

Натомість спроби нічого не змінювати ведуть лише до деградації. Звідси і виникає принципове питання: як саме змінювати освітню систему? Не в локальних проявах, а в глобальних, принципових речах.

Ми не можемо домовитись навіть про елементарне – хто ж саме повинен бути основним ініціатором, провідником та контролером змін. Вчителі, на жаль, в більшості своїй далеко не палають бажанням щось змінювати кардинально. Тому цю функцію перебирають на себе батьки.

І це цілком логічно, але породжує конфлікт між фаховим педагогічним середовищем і батьківською громадою. Себто замість спільної співпраці ми найчастіше спостерігаємо фактично війну, де з одного боку на кін вчителі ставлять свій власний спокій, а батьки ставлять майбутнє своїх дітей.

От, власне, про дітей і мова. За всіма тими військовими діями ми якось начисто забуваємо про тих, заради кого іде ця війна. Тут існує найпринциповіше питання. У нас діти для школи чи школа для дітей?

Тільки давайте не ставати в позу «розумних дорослих», які начебто краще знають і відчувають, якою повинна бути школа та освіта. Формуємо правила шкільного життя, освітні програми, статути та заборони, покладаючись виключно на свої смаки та уподобання.

Мова, звичайно, не йде про те, щоб відсторонити дорослих від всього цього і дати дітям повну свободу. Не про це мова. Але настав час дати дітям право голосу.

Сьогодні в більшості шкіл учні фактично відсторонені від прийняття важливих рішень. Їхня функція – виконувати ці рішення. Чи правильно це? Сильно сумніваюсь. Чи є альтернатива такому підходу? Звичайно. Учнівське самоврядування.

Річ, що існує та ефективно працює в багатьох країнах. Як це працює? Візьмемо для прикладу ту ж достославну тему шкільної форми. Хто вирішує, яку форму носити учням в тій чи іншій школі? Дирекція. У кращому випадку дирекція спільно з батьківським комітетом. Всі ці норми вносяться в статут школи і стають обов’язковими для виконання учнями.

Залишу зараз «за кадром» абсурдність існування самої форми, але чи не здається вам, що питання того, що саме носити чи не носити, повинні вирішувати саме ті, хто буде це носити? Себто – учні.

Існує (і в Україні також) багато форм учнівського самоврядування. Це і учнівські парламенти, і учнівські ради. Там, де вони не є декоративними, ситуація в школі сильно відрізняється від інших шкіл.

Є десятки і десятки питань, у яких учням повинно належати головне слово при прийнятті рішень. Не вчителям і батькам вирішувати, у що одягатись дітям, як і в якій формі проводити свята, куди їздити на екскурсії і які музеї відвідувати.

Зрозуміло, що ми все ж таки говоримо про старшокласників в ролі шкільних лідерів. Але старшокласник значно краще зрозуміє бажання і прагнення першокласника, ніж вчителі чи батьки. Бо сам тільки нещодавно був таким.

Насправді це надважлива тема. Саме учнівське самоврядування дає можливість контролю шкільного життя «зсередини». Зрозуміло, що для багатьох директорів шкіл активне учнівське самоврядування – це як кістка в горлі. Активно працююче учнівське самоврядування не потрібне і «пригодованим» дирекцією шкіл батьківським комітетам. Якщо голос учнів є рівним голосу вчителів і батьків і обов’язково повинен враховуватись при прийнятті рішень – це для багатьох крах «чорно-сірих» схем.

Звичайно, можна залякати чи «купити» і учнівських лідерів. Це не абсолютний рецепт успіху. Але з іншого боку тільки учнівське самоврядування може дати учням надію на захист та врахування їхніх інтересів.

Ми повинні чітко для себе усвідомити просту річ. Школа існує для дітей і її мета – виховати особистість. Не слухняного біоробота, а саме особистість, що вміє відстоювати свою позицію і не боїться це робити. Не треба розмов, що начебто «школа – не місце для демократії». Це маячня!

І не треба прикриватись піклуванням про начебто дисципліну. Не плутайте дисципліну з режимом. Саме школа повинна давати дітям перші уроки громадянської свідомості. А громадянська свідомість не в формальних лінійках проявляється, а саме в готовності дітей приймати рішення та брати за них на себе відповідальність.

А функція дорослих - і вчителів, і батьків, - допомогти дітям стати справді самостійними. При цьому розуміючи, що наш вік у паспорті далеко не говорить про те, що ми мудріші чи розумніші за дітей і можемо прийняти краще рішення.

Це далеко не так. Якщо чесно…

Оригинал