Александр Мирошниченко: невкусно о вкусном

Автор: Александр Мирошниченко, актер, режиссер, драматург.

Багато коренів проблем у наших школах закладені в базових речах, у точках зору на проблему.

Ну от уявіть людину, яка все своє життя їздила на конях. Вона досконало в них розбирається. Вона переконана, що саме це найкращий засіб пересування.

Аж тут раптом в світі з’являється автомобіль. І весь розвинений світ вже їздить на автомобілях. Що робить наш герой? У нього є два варіанти. Передивитись свою точку зору на ідеологію пересування людей в просторі чи фанатично намагатись робити коня схожим на авто. Не вийде з коня авто. Ідеологія різна. Точка зору інша.

Так і зі школами. Часто намагаємось перебудовувати те, що перебудові не піддається. Намагаємось модернізувати те, що не підлягає модернізації. І тут вибір простий. Чи лишити все, як є, чи кардинально міняти підходи. Зрозуміло, що це надзвичайно важко. Але ж ми мріємо про рух вперед.

Таким от яскравим зразком ретроградного підходу є шкільні їдальні. Численні обговорення цієї теми скоріше заводять в глухий кут, ніж дають рецепт вирішення проблеми.

Почнемо з елементарних питань. Настільки елементарних, що ми якось ніколи їх не задаємо і ніколи над ними не міркуємо.

Отже, скажіть мені. А для чого, власне, потрібна шкільна їдальня? Вже бачу усмішку на обличчях тих, хто це читає. Як це для чого? Щоб дитина була ситою. І тільки ідіот може задавати подібні питання! Ситою, кажете? Добре. Візьміть чоловік двадцять своїх знайомих. Дорослих. Приготуйте обід. Безальтернативний. У сенсі, що суп лише одного виду, салат теж безальтернативний, друге – без варіантів. Приготували? А тепер нагодуйте двадцять своїх знайомих. А після цього і розпитайте, чи вони ситі.

І тут раптом з’ясується, що не дуже вони і наїлись. З простої причини. У кожного свої смаки. Хтось любить капусту,а хтось буряк, хтось обожнює м’ясо, а хтось м’яса не їсть, хтось є фанатом борщу, а хтось взагалі супи ненавидить. І що з того, що ваш обід був приготовлений з свіжих та якісних продуктів? Це нічого не вирішило, бо у кожного свої смаки. В результаті «середньостатистичне меню» залишило голодними більшість.

Повернемось до школи. А чому ви думаєте, що діти не мають своїх індивідуальних смаків? Звичайно, можемо йти шляхом гасла: «В Африці люди взагалі голодують, а ви тут харчами перебираєте!»

У цій логіці – дійсно, розмова про смаки безглузда. Проте вона має сенс, якщо ми подивимось на шкільну їдальню не як на місце споживання дітьми фіксованої кількості калорій та вітамінів, а як на місце задоволення їжею.

Я зараз не про всілякі чіпси-фанти. Саме про добре приготовлену їжу. Якщо дитина ненавидить кашу – не буде вона її їсти навіть у виконанні супердорогого мастер-шефа. І навіть бог кулінарії не здатен приготувати такий обід, який би прийшовся до смаку всім школярам. «А що ж робити?»,- запитаєте ви. Все просто.

Давайте, перш за все, зрозуміємо, що шкільні їдальні - це приміщення, яке обслуговується численними комунальними підприємствами. Це досить прибутковий бізнес, враховуючи пільгові ціни на продукти та відсутність орендної плати. Десь ці підприємства працюють гарно – десь погано. Але не в тому річ. Вони всі працюють за радянськими кліше. Однотипне меню для всіх! Крапка!

Технологічно це дуже нескладно. Будь-який менеджер фаст-фуду чи кафе пояснить, як при мінімальних зусиллях організувати меню з трьома-чотирма видами першого, другого та десертів. Це не потребує великих витрат. Але це гарантує, що дитина дійсно буде ситою хоча б тому, що зможе вибрати, що саме їй до смаку.

І тут ми повертаємось до початку нашої розмови. У нас в школах модель такої собі радянсько-армійсько-тюремної їдальні. Всім все однакове і плювати, що там тобі до смаку! Не живуть так в цивілізованому світі. І це не питання фінансів, а питання точки зору. Шкільна їдальня – місце споживання корисних речовин чи місце задоволення?

Звичайно, простіше сказати, що все це «панські витрибеньки» і залишити все, як є. А як є? Є діти, які не люблять шкільні їдальні, бо це просто несмачно. Для них персонально несмачно. Бо хтось ненавидить рибу, а хтось не може без макаронів. А шкільній їдальні на це байдуже.

Нагадаю. Ми не про благодійні організації говоримо. Про серйозний бізнес. Так може, варто примусити цей бізнес нарешті подивитись, який рік на вулиці? Може, варто примусити цей бізнес заробляти на створенні смачних альтернатив, а не на безальтернативності? Може, варто бодай почати думати про це?...

Оригинал