В. Громовой: лучше смаковать суфле науки, чем гранит

Автор: Виктор Громовой, образовательный эксперт, заслуженный учитель Украины.

Зміни в педагогічній свідомості таки відбуваються... Багато років переконую своїх колег не використовувати ефектну фразу Льва Давидовича Троцького, яку він зронив у промові перед делегатами V Всеросійського з’їзду Російської комуністичної спілки молоді (РКСМ): «Учитесь, грызите молодыми зубами гранит науки». Чому наука має бути саме «гранітом» і чому саме «гризти молодими зубами» є оптимальним способом обробки цього матеріалу, Лев Давидович тоді не пояснив. Не пояснюють цього і нинішні прихильники «гранітного» підходу до опанування залізобетонним змістом шкільних програм. Навіть, попри те, що наші учні та студенти волають: «Хочеться смакувати суфле науки, а не гризти граніт».

І от нарешті дочекався. Прочитав свої слова, винесені в заголовок матеріалу про обласний етап конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт: «Краще смакувати суфле науки, ніж гризти її граніт».

Ура!

P.S. Особливістю радянської і пострадянської шкільної освіти є акцент на вимушеності (рос. произвольности) уваги до того, що доводиться вивчати. Наша шкільна система спеціально формувала у учнів здатність довільно керувати своєю увагою, тобто привчала робити те, що робити не хочеться. Тож, більшість дітей, вивчаючи географію, біологію чи іноземну мову, вчилась не тільки і не стільки географії, біології чи іноземної мови… Вони вчились робити те, «що треба». Вчились мовчки (відкрито не протестуючи) робити те, що скажуть. Зрештою, вчились ставати зручними об’єктами для зовнішнього маніпулювання (саме це і було потрібно тоталітарному режиму).

Говорячи про «дружню до дитини школу» (запозичую цей термін з англомовної літератури), змушений підняти руку, точніше перо, трансформоване у клавіатуру комп’ютера, на «святе», на систему принципів навчання. Зокрема, на поширене у нашій науковій літературі трактування дидактичного принципу свідомості й активності. Як вважають деякі корифеї вітчизняної педагогіки, інтенсивного напруження власної розумової діяльності».

А що, як і без «інтенсивного напруження власної розумової діяльності», просто граючись, дитина набуває «самостійно осмислені знання»?! Утім, ми ж не шукаємо легких шляхів, у нас «навчання – це не задоволення, а важка праця».

Звісно, якщо б мова йшла про намагання підібрати кожному учневі в школі «природо відповідну (споріднену) працю», тоді б, як писав Г.С. Сковорода, наслідуючи Епікура, «потрібне ставало неважким, а важке непотрібним». Природовідповідна праця - це виконання тієї роботи, яка приносить задоволення та до якої є найбільші здібності. Саме це і мала б запропонувати школа для кожної дитини, якщо б вона справді хотіла бути дружньою до неї. Та для нашої педагогічної практики більше підходить армійське: мені не треба, щоб ти це зробив, мені потрібно, щоб ти, гад, помучився.

Оригинал