Чмир підвів голову й здивовано глянув на Гайдученка. його вразили ці слова, а надто тон, яким їх сказано. Артем помітив здивування в очах товариша й пояснив:
— Боротьба потрібна тільки на те, щоб повалити старе трухляве життя. Боротьбою можна очистити місце для будівлі, а вивершити будівлю можна тільки працею. У боротьбі-бо постає поділ людей на класи й касти, а праця єднає...
Чмир нічого не зрозумів з пояснення, і, як завжди, він виклав своє розуміння речей:
— Щось чудне... Повалити трухлятину можна боротьбою,— гаразд. До соціалізму треба йти працею — добре. А як же трухлятина підійме голову і почне боротьбу? А коли в боротьбі викуються, як ти кажеш, нові касти, що заступлять шлях до нового? Тоді що? Праця?
— Ні, не праця, а боротьба...— відповів Артем і додав трохи роздратовано: — Я не зовсім як слід висловив свою думку... Я, бачиш, переконаний, що революції мусять створити умови для роботи, що внаслідок їх зникає всяка потреба в боротьбі й революції...
Гайдученко запнувся, шукаючи слів, що ними краще міг би передати свої думки. Це була важкенька справа, бо Чмир не дуже відчував тонкощі інтелігентського вислову, а Артем не міг інакше висловлювати думки, як по-книжному.
Ще тоді, як Гайдученко вперше зустрів Чмиря на гуті, він одразу відчув незручність од своєї надто книжної мови, хоч з усього й було видно, що Чмир визнав Гайдученка "за свого".
Артем до цього часу уникав розмов, що могли б створити непогодження в поглядах, хоч і виразно ті непогодження відчував. Він шукав підтримки і сподівався, що згодом знайде в особі Чмиря не тільки спільника для організації комуни, а й однодумця. Він покладався на силу переконання, і тепер треба було ту силу виявити. Адже ж він стривожив випадковою фразою свого спільника, то треба його переконати..,
— Революції й боротьба до часу... Врешті, йти шляхом революції вічно не можна... А ще я думаю, що революція тільки...
Гайдученко зупинився, немов збираючи сили перестрибнути якусь перепону:
— ...Тільки виховує й організовує маси, а не перебудовує суспільство...
— А то хіба не крок наперед? Легко сказати: перевиховує й організовує!
Чмир аж посміхнувся з полегкістю, побачивши, що непогодження не такі великі, як він спочатку подумав.
— Звичайно, перевиховати та організувати маси — справа дуже важлива, але це тільки підготування... Остаточна перемога не буде перемогою зброї...
— Щось чудне ти говориш сьогодні... Ти, бува, не захорів?..
Артем образився б, почувши таке від когось іншого, але він знав, що Чмир не мав наміру його образити, а по щирості висловив те, що думав.
— Ні, Андрію, я не хворий... Я тільки багато передумав і дійшов висновку, що остаточно переможе в боротьбі за соціалізм наука...
Чмир знизав плечима. Він зле розумів Гайдученка, а остання фраза агрономова й зовсім збила його з пантелику. Що хоче сказати Артем? Хіба тільки підтвердити вагу науки для розкріпачення людства? Так це добре розуміє Чмир, і річ, очевидно, в іншому. Артем щось таїть і не висловлює разом свої думки.
— Ти поясни мені... Як це воно...
— От ми провадили жорстоку боротьбу... От, приміром, ми остаточно знищили створені на ґрунті приватної власності стосунки в суспільстві...
В цей час Гайдученка покликали до хати, і він перервав свою мову.
— Увечері договоримо...
Чмир провів очима Артема і, коли той зайшов у сіни, взявся до свого діла.
Невдовзі з хати вийшов Карлюга і мовчки попрямував до Чмиря, що не підвів голови на мовчазне привітання і так, ніби нікого коло нього не було, порався коло поламаного колеса.
— Все комунське барахло ладнаєте? — спитав Карлюга ніби серйозно, але глузуючи в глибині своїх чорних очей.
— Колесо, розумієте, колесо! — підвівши голову, відказав Чмир, і в голосі його почулася загроза. Він плюнув собі під ноги і знову заходився поратися коло колеса.
— Та ви не сердьтесь... Я зовсім не хотів вас ображати...
— Я не серджусь, а тільки немає нам про що розмовляти...
Карлюга мовчки знизав плечима.
— А може, я хочу в комуну? То ви такі пишні, що й розмовляти з бідним ложкарем не хочете?
— Ви в комуну хочете? — перепитав трохи спантеличений Андрій.
— Ну та в комуну ж, кажу,— дивлячись просто в вічі Чмиреві, відповів Тома.
Майстер не знав, що йому казати. У глибині його душі ворушилися підозріння в нещирості слів Карлюги, і він уникливо відказав:
— Що ж, подавайте заяву, а загальні збори розглянуть, чи приймати вас, а чи ні...
— Та що ж заяву подавати, коли ви ось проти того, щоб мене прийняти! — трохи ображено сказав Карлюга.
— До мене вам діла немає. Як усі, так і я. Я сам не приймаю...
— Ну, а коли б подав заяву, мене б прийняли? Як ви гадаєте?
Це було несподівано для Чмиря, і він ухвалив усіма способами ухилитися від прямої відповіді, що могла зобов’язати його перед цим нахабним ложкарем. Він шкодував, що тут немає Гайдученка, який би, напевно, знайшов що відповісти цій людині.
— Нічого я не можу гадати, бо не знаю, як інші подивляться на це...— сказав Андрій, незадоволений настирливістю Карлюги.— От, якщо хочете, поговорю з усіма, тоді скажу...
— Гаразд, поговоріть... А ввечері заходьте до мене, однаково, чи приймуть мене, чи ні...
Карлюга хитнув на прощання головою і пішов собі за двір.
Чмир підозріло подивився йому вслід і сам попростував до флігеля.
— Він хоче в комуну,— сказав Чмир Артемові.
— Хто він? — здивовано спитав Гайдученко й подивився навколо.
— Той... ложкар...
Гайдученко мовчав. У нього складалося переконання, що Карлюга поглузував із робітника, і це обурило Артема.
— Пошли його...— Гайдученко, не кінчивши, додав: — Треба подумати.
— Признатися, я й сам не дуже довіряю ложкареві, але він, здається, серйозно хоче...
"Певно, відчув ніяковість... Освічена людина, для якої ясна перевага спільного господарювання, а живе окремо..."
Але по цій думці знову хвиля сумнівів накотилася на Артема. "Не може бути, щоб він щиро прийшов до такого переконання"... Згадавши, як Карлюга плюнув, скінчивши балачку з ним, Гайдученко вирішив поговорити з цим "характерником" "начисту", раніш ніж давати відповідь. А наколи виявиться, що той щиро бажає працювати, то дати згоду й провести через загальні збори.
"А може, він має які ворожі наміри проти комуни і хоче влізти в довіру, щоб потім наробити шкоди? А може, він агент якої-небудь ворожої політичної організації? Що тоді?"
Але спочатку поговорити, не даючи остаточної відповіді" а тоді вже робити висновки.
Розділ десятий. Двоє в пітьмі
Осінь поминула свою суху пору й трусить дрібними дощами над лісом. Дні як у молоці, а ночі густою чорною патокою важніють над землею.
Коні й корови взаперті, і комунари спокійно лягають спати, як тільки темрява загусне надворі. З освітленням кепсько, і витрачати його без діла не можна, тому коли й не сплять комунари, то поночі лежать, розмовляючи. Та розмови недовго тривають. Зважнілу голову хилить до ліжка, і скоро весь нижній поверх флігеля спить непробудним сном. Навіть вартовий, що його з постанови загальних зборів призначають на чергу, і той спить, приткнувшись десь у кутку. Хто під таку годину піде красти?
У вікні мезоніна, як завжди, світиться, і світло пробивається через драну завіску чи ковдру, що нею завішене вікно, але сьогодні не чути там нічого, і ніхто не ходить по кімнаті. Немов там запалили світло, а самі поснули й забули погасити лампу.
Та й як не заснути в такий вечір під шум дощу, що дріботить по дахові так однотонно присинаюче? Час од часу повійне вітер з чорного чатовиння лісу, і дощ хлюпне, немов мокрою вовною, по стінах та по шибках, і скоро знову все увіходить в одноманітну колію дрімливого шарудіння.
Та коли б хто раптом освітив дах флігеля, то побачив би, що з голубника висунулася кудлата голова і насторожено застигла. За головою показалися плечі, і згодом людина перекинула ногу на дах і поплазувала до освітленого вікна в мезоніні.
Людина доповзла до самісінького вікна й прислухалася, вдивляючись у темне провалля дворища, але, нічого не почувши звідтіль і вже, напевне, не побачивши, людина підвелася й затулила собою пасмо світла, що пробивалося через діру в завісці. Там не видно було нічого цікавого. Крайчик столу з якоюсь склянкою, стілець, закладений паперами, та вхідні двері.
Людина відхилилася од вікна, а полежавши з хвилину, чимось ударила по шибці. Стукнуло наче зірваною гілкою, і в цей час крайчик завіси відхилився, і в запітнілому вікні показалася людська голова. Переконавшись, що однаково нічого не побачиш, людина в кімнаті спустила завіску, постояла якийсь час, прислухаючись, і пішла собі геть, промайнувши на занавісці тінню.
Людина на даху поплазувала назад, діставшись до голубника, зупинилася і впевнено перенесла ногу через лутку.
У темряві горища дріботіння дощу зливалося в одноманітне гудіння, і людина на мить зупинилася й прислухалася. Переконавшись, що однаково нічого не почуєш, вона, тихо ступаючи, попростувала до виходу. Раптом вона відчула близько себе людське дихання і вмить стикнулася в пітьмі з другою людиною. Люди, як наелектризовані, віджахнулися одне від одного й причаїлися в темряві
(Продовження на наступній сторінці)