«Довбуш» Гнат Хоткевич

Читати онлайн роман Гната Хоткевича «Довбуш»

A- A+ A A1 A2 A3

Не виходило в Кралевича. Він і сам чув, що говорить не такі слова, що його мова не переконує, а ще більше лякає, але не знав інших слів. Умів так гарно говорити про високі матерії й там йому ніколи не бракувало слів, а тут от плутався…

— Мені дуже би приємно було побалакати з ґаздою, лиш не знаю, як назвати.

— А видиш? Випитуєт, — щиро вирвалося у когось із присутніх.

— А я си не бою!.. Олекса Довбуш я си називаю.

— Дуже мило мені спізнатися…

Звичайна фраза, яку вживав тисячі разів у своїм колі. Тут вона рішуче була не на місці. А інших формул, які були б на місці, не знав Кралевич.

— Я би з вами, ґаздо, охотно побалакав. Прочитав би вам книжки…

Олекса мало або й зовсім нічого не розумів, як і всі його товариші довкола, в бесіді попа, але слово "книжка" було Олексі зрозуміле й зробило на нього чарівний вплив. Він завжди мав якусь таку внутрішню пошану до книжок і до тих, хто вміє ті книжки читати. Йому це здавалося верхом людської премудрості. Він поважав навіть дяка, хоч дяк у них був п'яничка і сквернословник. Олекса то йому прощав, як загалом геніям прощається дещо таке, що звичайним смертним ставиться у гріх.

Отже, тепер, почувши про охоту єгомостя прочитати книжку, Олекса вхопився за цю думку і в першім пориві хотів був навіть зараз іти з єгомостем до "тоє книжки", але вже навіть сам Кралевич зрозумів, що читати історичні книжки підвеселеній людині, мабуть, то марна річ. Тому старався як–небудь відхилити пропозицію безвідкладного читання.

— Я з їмостею тут… ми би ся не змістили на візку.

— Я не потребую вашого візка. Я піхотов скорше буду, аніж ви кіньми.

— Та ні… бачите… Нім дійдете, нім що, а воно вже пізно…

— Ає, ає, Оле!.. Дайте покі!.. Ба то–то, ба се–се — а вно вже ніч.

— У книжку попові темно читати…

— Ой, дивиси, Оле! Єгомость вивчют тебе у книжку читати, та й буде у нас грамітний.

— Поставимо тебе на гєка. Цего скинемо, бо цей пустий.

Вже відзискали гумор і втратили страх. Вже й отець Кралевич пішов, а гуцули все підсмішковувалися з Олекси та з його майбутньої грамотності.

Так почалося знайомство Олекси Довбуша із сапогівським попом.

Олекса не забув цієї бесіди і вже в наступну неділю явився до Сапогова до церкви. Піп його побачив під час служби й зрадів: "Може, він, сей чоловік, буде огнивом, яке з'єднає мене з народними масами? — Потім подумав. — А може, Олекса попав випадково? Ні!.. От уже всі вийшли, а він зостався".

А Олекса теж думав: "Може, піп збрехнув, ади, так, а я дурний послухав?" Ні… Підходить якесь хлоп'я:

— Єгомость просили вас, аби–сте були ласкаві зайти ід ним.

— Додому ци тут?

— Ади д'хаті казали…

— Най, я си яв'ю. Най харчюют собі троха.

Олексі не хотілося, аби про нього подумали, ніби він прийшов їсти.

— Єгомость просили, аби–сте таки зара йшли…

— А ти у них служиш?

— Ні… Я при церкові…

Олекса подумав і спитав:

— Може, там гоські йкі є?

— Нє… У нашого єгомостя гостей не буває…

— Най буде. Йду.

І пішов. Се був перший раз. За першим прийшов другий, за другим третій — і пішло…

Занепокоїлася Єлена, що почав чоловік щезати з хати. Спочатку було лиш неділями, а далі і буднями. Спочатку лише до Сапогова, а далі й ще кудись. І вертає все якийсь задуманий, ніби суворий… Взагалі порушилося родинне щастя.

VII

Пан Станіслав Кшивокольський, дідич на Печеніжині et cetera[25] (хоча тих cetera й не було), величав себе "ловчим курським". То був його ніби офіційний титул, але, як і більшість титулів провінціальної шляхти, цілком провізоричний. Без титулу якось несвойсько було шляхтичеві в Речі Посполитій.

Хто міцнішенький, добивався титулу воєводи або каштеляна земель, які давним–давно перестали належати Речі Посполитій; хто поменше, особливо уся ота повітова братія, задовольнялися титулами "чесника", "підкоморого", "ловчого", "мечника", "підчашого" і так далі і так далі — титулами без усякого обов'язку, без влади, без плати й без поваги.

Такий титул легко було випросити, ще легше купити. Під кінець Польщі то можна було набути титул за яких десять–п'ятнадцять дукатів. І се був такий мізерний гендель, що навіть камердинер королівський перестав ним трудитися, як мізерним, продавав лише дипломи на ордени.

Взагалі впали титули в Речі Посполитій. Пан Карпінський, теж поміщик підгірський, відомий із своєї неохоти до всяких блахманових титулів, не то з жалем, не то з іронією говорив:

— Титул "вельможний" у наших предків десь у XV–XVI віках значив дуже багато й давався лише особам першої ранги. Конецпольський, воєвода, сенатор, procer Regni,[26] титулувався "вельможним", а вже Яків Собеський, батько будучого короля, маючи високий пост хорунжого коронного, титулувався уже тільки як "urodzony".[27] A вже в XVII віці ніхто не хоче бути ні "уродзоним", ні "шляхетним", а тільки "вельможним" або "ясновельможним". Так воно і пішло.

"Ваша милість" — це був титул тільки короля. Згодом і високого якого достойника почали величати "ваша милість пан". А ще згодом так почали називати всякого та ще, аби не говорити довго, почали скорочувати у "вашмосць", "вашець", "вацьпан" і нарешті просто "ваць", похоже, як селяни–русини кличуть поросят.

Це було ядовито, але це була правда, як і те, що дійсно всі оці провінціальні титули були пса варті.

Отаким "ловчим" був і пан Кшивокольський. Більше. Брав декого сумнів, чи він навіть шляхтич взагалі.

— Біс його там знає, — говорив один з другим. — Вже одно те, що він якраз сюди приїхав господарювати, а не на які родючіші й більш залюднені околиці, вже це одно свідчить не на його користь. Це ж відомо, що всякий худопахолок, принабувши собі пару–другу сотень дукатів, тікає із своєї околиці, де його всі знають, і їде — куди? Та сюди ж до нас, бо тут далекий край, бо тут слабий контроль, бо тут індигенатів не питають. Приїхав, об'явив себе шляхтичем, ловчим курським чи яким підфіліпським — і живи. А воно якби помацати кістку, от і показалося би, що ти за шляхтич.

Але це говорилося лише по кутках, у вічі ж панові Кшивокольському ще ніхто не насмілився висловити сумніву в шляхетстві. Насамперед тому, що й взагалі це річ делікатна: ану ж він дійсно шляхтич — яка образа тоді! А потім і просто тому, що ніхто не хотів зв'язуватись. Пан Кшивокольський, чи він був шляхтич, чи ні, але носився із шаблею, був гострий, нетерплячий, отже, в першім імпеті[28] міг хапнутися до шаблі.

І знов же: якби він дав яку притоку до сумніву, скажім, проштрафився б у чому проти гонору рицарського — ну, тоді можна було би підняти питання про шляхетство. Але пан Кшивокольський поводився, як і всякий інший, приток до якихось сутичок нікому не давав, і тому на Коломийщині вважався за шляхтича, як і багато інших.

Загалом він був, "як і всякий інший". Поставив собі дворик на своє уподобання. Не був то старопольський шляхетський двір, що дід його почав будувати, а онук допіру скінчив; двір, що в ньому росло не менше як три покоління й кожне клало свою печать на будову всіма отими прибудовками, надбудовками, прикрасами й оздобами.

У пана Кшивокольського все було сучасне, сказав би — аж надто. Архітектура будинку, якщо сюди можна було придати сей термін, відбивала не загальні риси народу чи епохи, а виключно індивідуальну вдачу володільця: приземистий (щоб тепліше було), присадкуватий будинок ніби хижо вчепився в ту землю, на якій стояв, і наче говорив: "Ага? Попався? Тепер чортового батька хто тебе з–під мене вирве…" Вікна мало чим більші від селянських; жодних прикрас, в яких так любувалися шляхетські двори й дворики; отже, не було там ні великих отих галерейок, вежичок, не прикрашувалася зовнішність baniami і banieczkami,[29] різного роду прибудівками, присінками, з фантазією поприбудованими.

Нічого того не потребував пан Кшивокольський. Голі стіни, скупий дах, але зате дуже міцні оковані двері, комора з цілих бревен і з дверима ще дужче окованими.

Так само і довкола. Жодних натяків на якийсь садок, без чого не мислив себе шляхетський двір. Город без усяких там вигадок, із самими найнеобхіднішими городніми рослинами. Служебні будинки, як–от стайня, шпіхлір[30] тощо, — це було міцне, але вже будинки для людей — то були просто ліп'янки, з кривими вікнами, сяким–таким дахом, рипучими дверима, холодні й смердючі.

Отже, лише раз глянувши на двір, можна було сказати, що тут живе жмикрутиста, скупа, недалекоглядна й обмежена людина. Так це й було в дійсності.

Мабуть–таки, пан Кшивокольський дійсно був доробкевич. Мабуть–таки, досить трудним, а може, й не зовсім прямолінійним способом роздобув суму грошей, потрібну для набуття шматка землі, кількох десятків душ селян, побудування й життя далі вже з господарства. Гріш у нього — то було все. Видно, пам'ятав труднощі, з якими довелось йому добувати той гріш, тому шанував його, любив і видирав, звідки тільки міг.

(Продовження на наступній сторінці)