«Довбуш» Гнат Хоткевич

Читати онлайн роман Гната Хоткевича «Довбуш»

A- A+ A A1 A2 A3

— Як–то — не відомі? Як–то — не відомі? — кипить отець Кралевич, і очі його блискають. — А "Лейтургіаріонь"?…

— Який лі…тур…аріон?…

— Як–то — який?… Що ви?… "Лейтургіаріонь" — се єсть служебник літургій божественних св. Василія Великаго, Іо–анна Златоустаго і Преждеосвященная. Та, певне, ви такої речі не маєте кожний у себе? Та куди ж дивилася ваша власть, дієцезія? Це ж основа наша!.. Устав!.. І не довести до відома рядового священства? Це ж злочин!

— О… вже й я попав у злочинці! — іронічно зітхає отець декан і розводить руками. — Це вже скоро, отці, всі ми, як злочинці, підемо до кукуки, і самий лише отець Кралевич зостанеться у всім деканаті чистий.

Священики підхихикують. Матушка отця Кралевича з тугою дивиться на чоловіка. Він такий розумний, він такий учений, її чоловік; хотілося б, аби його поважали, прислухалися до його слова, а от замість того висміюють, легковажать… Що з усіх оцих панотців нема й одного, що пальця б Кралевича був вартий — а от переморгуються, посмішковуються, сильні своєю масою, конгломератом глупоти.

Оце б забрала його зараз, повела б геть, бо як розгониться, то може наговорити пан Біг знає чого, але як це зробити?

І тому дуже зраділа, коли її чоловік, раптом обірвавши бесіду, заявив, що його щось заболіла голова, отже, він піде на свіже повітря, трохи прохолодиться.

V

Вийшов на подвір'я із задушної і в буквальному, і в переносному смислі атмосфери — і відітхнув вільніше.

Плебанія була убога. Ні садочка, ні квіточка — нічого привітного для ока. Нема де не то сісти, а й стати.

З царинки церковної перелаз на вузенькі суточки. Мабуть, був тут потік колись і вижолобив сутки глибоко. По один бік суток "ограда" церковна, тобто звичайнісіньке гуцульське вориння; по другий — земляний насип невеличкий. То кладовище. Зараз воно було веселе, усе розбарвлене червоними хустками та запасками гуцулок, червоними гитами та сардаками гуцулів. Аж засміятися хотілось, бачачи стільки червоних великих квітів на тлі зелених трав, кущів і дерев кладовища.

Царство мертвих усе рухалося, жило. Купи гуцулів переходили з місця на місце — і тоді здавалося, що то плететься фантастичний многоцвітний вінок із рухливих цвітів. Хто в потребі якій переходить, а хто просто так, із цікавості: подивитися, як люди їдять, послухати, що люди говорять. Підійде до гурту, постоїть, подивиться, послухає — і йде до другого. І нікому це не дивно, ніхто на це не звертає уваги: стоїть чоловік — ну і нехай собі стоїть.

І від усього цього натовпу, мов від гігантського рою бджіл, ішло глухе, одноманітне гудіння. Сотні різних голосів, сотні різних тембрів змішувалися в одну гущу, тратили кольори, ставали гомоном людської товпи. Так вона, товпа, гуде в спокої. В неспокої, мабуть, інакше.

Кралевич став і прислухався. Він ніколи не чув шуму моря — і оце йому здалося, ніби море отак–о повинно гудіти: одноманітно, в якомусь певному середньому тоні. Це в спокої. При бурі, мабуть, інакше.

Лише від найближчих куп гуцулів доходили часом якісь окремі слова. От одна ґаздинька, повненька, кругленька, кричить:

— Будьте–ко тут, бо я йду других шукати!

Це гостей. Бо ті ґазди, що сидять у верхах, май, не завжди мають можливість закликати гостей до себе, бо то далеко; тому привозять з дому харчі, віхтунок[19] і роблять бай на нейтральнім ґрунті. Он один із таких ґаздів здіймає з коней бербениці:[20] в одній, мабуть, голубці, у другій — сита. А ще один кінь стоїть натерханий бесагами:[21] там ринви з пирогами, буряками, бринзою, маслом — та усячина, сказати. Миски, а у кого заможнішого — то й таріль або два.

Кралевич іде далі. От уже розгощена компанія, підвеселена. Ґазда віхтуєт горивков, а не п'єт — ситов. Дехто вже наївся й тільки злегенька відригує. Господар припрошує:

— Але будьте–ко ласкаві, кумочку. Не стєгайтеси, харчюйте.

— Не стєгаємоси, прости Біг за ваше старанє, дав би Бог вам здоровля за ваш труд.

А поважний, повний чоловік, видно, війт якийсь або колишній, або теперішній, ізрік коротко:

— Дєкую. Мене вже дійшло, — і голосно відригнув.

Ґазда до нього з особливим пошанівком:

— Та й я дєкую за ваш прихід, шо–сте були ласкаві загостити до мене.

— Така гостина невелика, — вставляє ґаздиня, зменшуючи достоїнства своєї їжі.

— Е, ні! Не гніват Бога. Гостина була пишна. Дай Боже, аби–сте й на рік дочекали таков гостинов людей гостити.

— Дай Боже й вам, ґазди любі, гоські мої славні, дорогі… Дав би Госпідь і вам, та й нам усім, прошеним, аби–сми дочекали й на рік такої гнинки Божої.

Кралевич з охотою слухає всі оті ґречності. Йому подобається, що сі люди завжди так ґречно одне до одного говорять, таке у них багатство всяких формул ввічливості й то загального, щоденного вжитку. Молодші старших цілують в руку, старші взаємно цілуються. Все вказує на певну культуру, на певний тон у громадськім обходженні.

Не сказати, очевидно, щоб бракувало в гуцульськім лексиконі й лайливих слів, а замість ґречностеи і цілування в руку аби не траплялося удару в писок чи топірцем по голові, але все ж не лайка й бійка оприділили для отця Кралевича загальний характер гуцульських відносин, а, власне, лагідність і ввічливість.

До сього часу Кралевич не знав гуцулів. Оце він їх уперше побачив, відколи попав сюди, і йому сподобався цей народ.

"Перебачєйте… даруйте… Прошу вібачити на цим слові… Шєнуючи ваш гонір…" Навіть "шєнуючи слухи ваші"… всіма цими й ще безконечним числом усяких інших формулок гуцул пересипає свою бесіду не тільки з ким вищим себе, а й з рівним. Він не вжиє слова "свиня" без того, аби не попросити вибачення за такий грубий вираз. Ото колись прийшов Кралевич до гуцула, питається, де жінка.

— Обору, перебачєйте, підмітат.

Навіть згадку про цю зовсім чисту роботу чоловік вважає потрібним оздобити формулою ґречності.

Все це подобається Кралевичу. Він полюбив гуцулів, але зійтися з ними ближче не вмів. І хотів, сердечно хотів, а вміння не ставало. Бесіда його завжди була занадто висока, малозрозуміла. А коли він хотів приноровитися — плутався й починав балакати вже дитинячим якимось язиком. Проповіді його були завжди дуже обдумані й розумні — і, мабуть, тому гуцулія їх ані в зуб не розуміла. Найодвертіше позіхання, хухання в усяких дозволених і недозволених місцях — все це Кралевич мав приємність бачити з амвона у відповідь на свою повну цитат із високоучених книг церковну проповідь.

Так і в приватному житті. Другі священики якось уміють підійти під смак гуцула: інший то всяку нагоду використає так що ну! На похороні, скажім, треба "пращєти". То інший так "пращєє", що гуцули нахвалитися не можуть і дякують потім за опровід і словесно, і матеріально — а воно й не шкодить.

От сусід піп, отець Березовський. Парохія така сама або й ще гірша — а хіба ж він так живе? Ого… А чому? Бо вміє з усього потягти. Саме — вміє. І не криється з тим. Навпаки: весело сміючися, оповідає, як він зручно витяг зайвий таляр у гуцула. Оце останніми часами оповідав, як прийшов до нього багатий ґазда "токмитиси" за похорон батька.

— Хоче, аби все було "йкнайліпше". Ну й я правлю з нього все якнайліпше… І вже, здається, все. Тільки дивлюся — мнеться щось мій гуцул, чогось йому ще бракує. По–мнявся, помнявся і каже:

"Єгомостику. А йк під парасолем?"

Я одразу, признатися, й не зрозумів. Але шибнув думкою туди, шибнув сюди — ага!.. Вже знаю! Наморщив–єм так, знаєш, чоло й говорю недбало: "Що ж… Єк під парасолем — на десятку дорожче".

"Най буде!.. Най буде! — аж зрадів мій ґазда. — Аби лиш під парасолем".

"Добре, — кажу. — Буде тобі й під парасолем".

А ото, видите, на минулому похороні був дощ. Я взяв–єм парасоля з хати й так їхав–єм під парасолем. А гуцул порахував то за якусь особливу параду й не хотів бути нижчим, отже, замовив і собі. Ну, а я не дурний, кажут, уродивсі, одразу зрозумів, о що гуцулові ходит, і мав–єм десятку зверх.

— І їхав під парасолем?

— Аякже! У файну сонячну днину їхав–єм під розіп'ятим парасолем, усе, як сі належит. І тепер у мене такса: як під парасолем — на десятку дорожче, ха–ха–ха…

І отець Березовський весело, заливчасто регоче. А потім затирає бистро–бистро руки (се звичка у нього).

І от такий і сам живе добре, і, що диво, люди його поважають.

— О, у нас єгомость фала був! Він хуч і берет, то вже за те ізробит усе, йк сі належит!

І йдуть до нього не лише в церковній потребі, а й так, за порадою або навіть просто в гості.

(Продовження на наступній сторінці)