Триває вступна кампанія до аспірантури. На іспитах із спеціальності ми обговорюватимемо дослідницькі пропозиції, говоритимемо з майбутніми аспірантами про напрями досліджень, визначатимемо, хто з науковців міг би працювати з кожним із них.
І я знову повернулася до питання, яке останнім часом неодноразово виникало й у дискусіях: а навіщо сьогодні аспіранту взагалі науковий керівник?
Питання не таке дивне, як може здатися.
Інформації навколо більше, ніж будь-коли. Міжнародні бази, відкриті репозитарії, статистика, онлайн-бібліотеки. Нарешті, ШІ, який за кілька секунд може пояснити концепцію, допомогти зорієнтуватися в літературі, запропонувати методи чи структуру пошуку.
До того ж дисертація – це самостійне дослідження аспіранта. І я категорично не поділяю підходу, за якого науковий керівник має фактично «зробити» дисертацію разом зі здобувачем.
Тоді чому?
Нормативна модель підготовки PhD фактично дає відповідь і на це питання.
Порядок підготовки здобувачів, затверджений постановою КМУ №261, передбачає саме власне наукове дослідження аспіранта під науковим керівництвом. Керівник консультує щодо змісту і методології дослідження, спрямовує роботу над дисертацією та контролює виконання індивідуального плану.
Тобто навіть нормативно це не модель «керівник знає / аспірант виконує». І тим більше не модель написання дисертації керівником разом зі здобувачем.
І вже на етапі вступу ця логіка має значення.
Порядок прийому-2026 передбачає можливість презентації дослідницьких пропозицій через заслуховування, обговорення та оцінювання наукового повідомлення вступника.
Тому для мене дослідницька пропозиція не просто ще один вступний документ.
Вона дозволяє побачити, про що людина хоче думати наступні кілька років. І, відповідно, хто з науковців справді здатний її в цьому супроводжувати.
Бо прізвище наукового керівника в наказі – це ще не наукове керівництво.
І тут згадую власну історію, щоправда, вже з періоду роботи над докторською дисертацією. Функції наукового керівника аспіранта і наукового консультанта докторанта, безумовно, не тотожні. Але є те, що їх об’єднує: досвідчений науковець поруч іноді потрібен саме для того, щоб вчасно поставити запитання, якого ти сам собі ще не поставив.
Уже працюючи над докторською дисертацією, я застосувала інституціональний підхід до дослідження організації бухгалтерського обліку. Захопилася настільки, що написала цілий розділ про теоретичні засади інституціоналізму.
І моя вельмишановна наукова консультантка Людмила Геннадіївна Ловінська сказала:
«Яно, якщо цього не знаєте Ви, це не означає, що цього не знають інші».
Холодний душ.
Я повернулася до роботи вже з іншим питанням: не «що таке інституціоналізм?», а що саме дає інституціональний підхід для розуміння організації бухгалтерського обліку?
Зараз, читаючи дисертації, я доволі часто бачу ту саму пастку.
Аспірант щось відкрив для себе і щиро вважає це науковою новизною.
І ось тут для мене одна з головних відповідей на «чому».
Науковий керівник потрібен не як джерело інформації.
У XXI столітті це було б надто мало.
Він потрібен як людина, яка має дослідницький досвід і здатна допомогти відрізнити нове для аспіранта від нового для науки.
Сказати: це вже давно відомо.
Запитати: а що тут власне ваше?
Зупинити, коли дослідник захопився красивою, але другорядною конструкцією.
А іноді, навпаки, побачити в його роботі перспективну думку, повз яку він сам майже пройшов.
Саме тому, думаю, вибір наукового керівника починається значно раніше, ніж наказ про його призначення.
В ідеалі цей вибір починається тоді, коли ми бачимо дослідницький задум і напрям наукового пошуку вступника та співвідносимо їх із науковими інтересами, публікаціями й реальною дослідницькою компетентністю потенційного керівника. Сам задум, звісно, ще буде уточнюватися і змінюватися, і це теж частина майбутньої спільної роботи.
Особливо зараз, коли інформація перестала бути дефіцитом.
ШІ дедалі краще відповідатиме на запитання «що відомо?»
Але наука починається трохи далі.
З питання: «А чого ми ще не знаємо?»
І, можливо, одна з найважливіших ролей хорошого наукового керівника навчити молодого дослідника бачити різницю між цими двома питаннями.
Автор: Яна Олейник, директор Института последипломного образования Академии финансового управления.
