У початковій школі відмовилися від звичних балів. І сама по собі ця ідея мені подобається. Бо семирічній дитині справді не потрібна двійка на пів сторінки зі словами: «Сідай. Ти найгірший у класі».
Та десь дорогою переплутали дві речі: не принижувати дитину за незнання і не називати незнання незнанням.
І ось друге мене вже дуже лякає.
– Дитина не читає. – «У кожного свій темп».
– Не рахує. – «Не порівнюйте з іншими».
– Не може написати кілька зв’язних речень. – «Вона творча, просто їй складно з письмом».
– Не виконує завдання без дорослого. – «Зате в неї чудовий емоційний інтелект».
– У четвертому класі величезні прогалини. – «Головне – це не відбити бажання вчитися».
А потім п’ятий клас. Нові предмети. Нові вчителі. Більше інформації.
І раптом: «Що це за школа? Чому моя дитина нічого не розуміє?»
А коли саме вам можна було про це сказати?
Бо фраза «у кожної дитини свій темп» правильна. Але з неї чомусь іноді роблять висновок: «Тому можна взагалі не цікавитися, куди ми цим темпом прийдемо». А це вже зовсім інша теза.
Якщо один потяг їде 100 км/год, а інший 60 – так, у них різний темп. Але якщо другий їде не в той бік, обговорювати його унікальний темп трохи запізно.
Індивідуальний темп не скасовує очікуваного результату.
До речі, це не якась «радянська педагогіка». Українські правила оцінювання прямо прив’язують оцінювання до очікуваних результатів навчання. У 1–2 класах воно вербальне, але відсутність бала не означає відсутності того, що дитина має поступово опанувати.
Тобто держава не сказала «Немає двійок – робіть що хочете». Сенс інший: не таврувати дитину цифрою, а давати інформацію про її навчання.
І ось саме з інформацією в нас іноді починаються проблеми.
Бо уявіть, учитель говорить батькам: «У вашої дитини є суттєві труднощі з читанням».
І замість: «Що можемо зробити?» отримує: «Ви навішуєте ярлики».
Учитель: «Вона не засвоїла цю тему». – «Ви її демотивуєте».
Учитель: «Потрібна додаткова практика». – «Дитина й так перевантажена».
Учитель: «Вона часто не виконує завдання». – «Ви не змогли зацікавити».
Учитель: «Без регулярної роботи прогалина збільшуватиметься». – «Не тисніть на дитину. Ми самі розберемося!»
Добре.
А що саме вчителю дозволено сказати? «У вашої дитини все прекрасно, просто вона поки не вміє майже нічого з того, що мала опанувати»?
Ми так боїмося слова «не знає», ніби це діагноз. А це не діагноз. Це тимчасовий стан.
«Не знає» – це не «дурна».
«Не вміє» – це не «безнадійна».
«Відстає» – це не «гірша людина».
Це інформація, яка потрібна саме для того, щоб щось змінити. І якщо дитина не знає, найгірше, що ми можемо зробити, це не поставити їй двійку.
Найгірше – зробити вигляд, що проблеми немає. Бо прогалини мають дуже неприємну властивість. Вони не ображаються на термінологію. Вони просто накопичуються.
Якщо дитина погано декодує текст, їй складніше працювати з текстовими завданнями.
Якщо не автоматизовані базові математичні навички, складніші задачі потребують більше когнітивних ресурсів.
Якщо не засвоєний попередній матеріал, новому часто просто нема на що спертися.
І ніяке: «Ми не хочемо акцентувати на невдачах» не змінює механіку навчання.
І тут я скажу зовсім непопулярне: іноді дитині потрібно засмутитися через результат.
Не бути приниженою. Не боятися вчителя. Не вважати себе тупою.
Але засмутитися, що не вийшло – це нормальна людська реакція.
Отримати результат нижчий, ніж хотілося, і подумати: «Чорт. Треба підтягнути» – це не психологічна катастрофа.
Не кожна неприємна емоція – одразу травма на все життя!
Інакше ми виховуємо людину, яку треба захищати не від жорстокості, а від будь-якого зіткнення з власною некомпетентністю. А це вже небезпечно.
Справжня впевненість у собі – це не «Я завжди молодець», а «я можу виявити, що чогось не вмію, і не розвалитися».
Мені можуть сказати: «Тут неправильно». І я не перестану бути хорошою людиною.
Я можу не знати. Можу відставати. Можу отримати результат гірший, ніж очікувала.
І моє наступне питання буде «що мені тепер з цим робити?»
Оце навичка, яку я хотіла б бачити в дорослих. І в дітях.
Тому я зовсім не закликаю повернути двійки першокласникам.
Мені цікавіше інше: можемо ми прибрати двійку, але залишити вимоги? Можемо не соромити, але чесно говорити? Можемо підтримувати, але не брехати? Можемо поважати індивідуальний темп, але помічати, коли дитина систематично не досягає потрібних результатів? Можемо берегти самооцінку, не приносячи їй у жертву освіту?
Бо я дуже боюся школи, де дитині ставлять двійку й кажуть: «Ти тупа».
Але знаєте, якої школи я боюся не менше? Тієї, де дитина роками нічого не знає, а всі дорослі навколо дуже делікатно називають це «індивідуальною освітньою траєкторією».
І ось вам питання, після якого в коментарях точно буде цікаво: що більше шкодить дитині: вчасно почути «ти цього поки не вмієш» чи через кілька років виявити, що дорослі давно це бачили, але боялися її засмутити?
Автор: Елена Завальная, Кембридж сертифицированный преподаватель английского языка.
