Європа дала десяткам тисяч українців можливість продовжити освіту під час війни. Але тепер постає значно складніше питання: де вони житимуть і працюватимуть після отримання диплома?
Нові дослідження 2026 року показують, що головний ризик для України – вже не сам виїзд студента, а перетворення тимчасової освітньої міграції на довгострокову міграцію людського капіталу.
У дослідженні, опублікованому 29 червня 2026 року в Higher Education, наведено показову цифру UNESCO: у 2023 році в країнах ЄС навчалося близько 81,8 тисяч переміщених українських студентів. Майже 39,1 тисяч із них були у Польщі, 10,2 тисяч – у Словаччині, 9,0 тисяч – у Німеччині, 6,5 тисяч – у Чехії та 2,25 тисяч – у Франції. Отже, лише Польща концентрувала майже 48% цього студентського потоку, а п’ять країн – приблизно 82%. Але сьогодні важливішим стає інше питання: не де українці навчаються, а де вони опиняться після завершення навчання.
Аксіома тут проста: освітня міграція стає особливо небезпечною для країни походження тоді, коли диплом різко збільшує кількість альтернатив поверненню. Дослідження, опубліковане 16 червня 2026 року, охопило 224 українських студентів у 10 країнах ЄС. 84,8% респондентів становили жінки, 78,6% навчалися на бакалаврських програмах, а 72,3% одночасно навчалися і працювали.
Остання цифра особливо важлива. Людина, яка не лише навчається, а й уже працює, платить податки, створює професійні контакти та накопичує місцевий досвід, поступово переходить від статусу тимчасового студента до статусу потенційного постійного учасника європейського ринку праці.
Французьке дослідження показує ще цікавішу картину. Автори провели глибинні інтерв’ю з 20 українськими студентами у Франції, і лише 4 із 20, тобто 20%, прямо говорили про бажання залишитися саме у Франції.
На перший погляд, це можна трактувати як добру новину для України. Але проблема в тому, що альтернатива Франції – це далеко не завжди повернення додому. Для частини студентів нею стає Німеччина, Нідерланди, інша країна ЄС, PhD-програма або міжнародна компанія. Європейський диплом у такій ситуації стає не кінцевою точкою міграції, а паспортом професійної мобільності.
Правило тому звучить так: чим успішнішою є інтеграція студента в європейський університетський простір, тим більшою стає економічна ціна його повернення в Україну.
Це добре видно навіть на прикладі Erasmus Mundus. У конкурсі 2026 року серед 3 111 переможців із 144 країн було 19 українців, із яких 15 отримали повні стипендії. Серед них 17 жінок і лише 2 чоловіки. Навчання проходитиме в університетах Австрії, Бельгії, Данії, Франції, Німеччини, Італії, Португалії, Іспанії та інших країн. Це невелика група, але вона добре демонструє модель майбутнього: талант отримує не просто диплом однієї країни – він входить у транснаціональну мережу освіти, роботи й мобільності.
Польські дані додають до цього ще один важливий сигнал. У липні 2026 року новий аналіз OPI показав, що загальна кількість іноземних студентів у Польщі за рік скоротилася приблизно на 7,1 тисяч – до 97 950, а кількість іноземців, прийнятих на перший курс, зменшилася ще приблизно на 8,8 тисяч. Частка іноземних студентів у польських університетах знизилася з 8,3% до 7,5%, причому спад торкнувся і потоків з України.
Але це зовсім не обов’язково означає масове повернення українців додому. Можливо, ми спостерігаємо інший процес: Польща поступово перестає бути єдиними воротами української молоді до європейської освіти, а маршрути стають дедалі більш диверсифікованими.
Парадокс полягає в тому, що європейська освіта одночасно збільшує потенціал українця допомагати Україні – і ймовірність того, що він ніколи фізично до неї не повернеться. Більшість опитаних студентів зберігають сильний емоційний зв’язок з Україною і декларують бажання бути корисними їй. Але емоційне бажання і реальний економічний вибір – не одне й те саме. Чим довше людина живе у Європі, тим більше вона накопичує того, що економісти назвали б капіталом прив’язаності: роботу, дохід, друзів, професійні мережі, партнерів, житло, соціальні гарантії. І кожен наступний рік збільшує вартість рішення повернутися.
Для України це означає, що старий показник «скільки наших студентів навчається за кордоном» уже майже нічого не пояснює. Потрібно вимірювати інше: скільки повертаються через 1, 3 і 5 років після диплома, скільки залишаються працювати у країні навчання, скільки переїжджають до третьої країни, скільки створюють бізнес, наукові проєкти або працюють дистанційно на Україну.
Бо головна конкуренція за український людський капітал починається не в момент вступу до європейського університету. Вона починається тоді, коли молодий українець отримує диплом – і раптом бачить перед собою не одну країну, а цілу Європу можливостей.
МОН, уряд чи якась інша державна агенція України володіють інформацією щодо намірів українців, які навчаються в університетах Європи?
Пояснимо аналітично, наскільки це важливо для України. Мова про долю більш, ніж 80 тисяч талановитих українців.
Якщо вони не повернуться в Україну після навчання, то це втрата Україною економічної вартості протягом трудового життя одного такого українця близько 32–39 млн грн, або 3,2 трлн грн загалом на усю когорту більш, ніж 80 тисяч українських студентів в університетах Європи.
Наразі, єдине, що добре експортує Україна вже достатньо тривалий час – своїх людей. Отже, ще раз: МОН, уряд чи якась інша державна агенція України володіють інформацією щодо намірів українців, які навчаються в університетах Європи чи ні?
Автор: Александр Костюк, д. э. н., доктор управления бизнесом (DBA), профессор, главный редактор международного научного журнала «Корпоративная собственность и контроль».
