Юридична особа публічного права «Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти» підготувала та оприлюднила черговий щорічний документ – «Доповідь про якість вищої освіти в Україні, її відповідність завданням сталого інноваційного розвитку суспільства у 2025 році».
Вказану доповідь підготовлено та оприлюднено на виконання правового припису, закріпленого у пункті 2 статті 18 Закону України «Про вищу освіту». Там вказано: «Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти щороку готує та оприлюднює доповідь про якість вищої освіти в Україні, її відповідність завданням сталого інноваційного розвитку суспільства, звіт про власну діяльність, формує пропозиції щодо законодавчого забезпечення якості вищої освіти та направляє зазначені документи Верховній Раді України, Президентові України, Кабінетові Міністрів України та закладам вищої освіти для їх обговорення та належного реагування».
У вихідних даних доповіді вказано, що вона підготовлена за загальною редакцією Андрія Бутенка (нині міністр освіти і науки України), Олени Єременко та Наталії Стукало.
Отже, давайте читати і аналізувати.
Оригінальні твердження – вже з самого початку. У першому абзаці анотації написано: «Доповідь про якість вищої освіти в Україні, її відповідність завданням сталого інноваційного розвитку суспільства у 2025 році містить комплексний аналітичний огляд стану системи вищої освіти, фіксує ключові показники та зміни, що відбулися упродовж року, і визначає напрями її подальшого розвитку, зокрема в контексті інтеграції до Європейського простору вищої освіти».
Здалося, що автори поставили собі завдання, скажімо так, занадто амбітне. Вони взяли на себе місію визначати напрями подальшого розвитку системи вищої освіти, хоча насправді цим питанням мають займатися органи формування освітньої політики. Юридична особа публічного права «Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти», на мій погляд, може лише вносити пропозиції, спрямовані на модернізацію механізму підтримки якості вищої освіти, передусім – шляхом створення відповідного комфортного культурно-академічного середовища для всіх учасників освітньої діяльності.
У першому реченні вступу до доповіді вказано: «Щорічно Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти готує та оприлюднює Доповідь про якість вищої освіти в Україні, її відповідність завданням сталого інноваційного розвитку суспільства» (сторінка 6).
Проте ця інформація, скажімо м’яко, не відображає всієї правди. У 2019–2021 роках, коли агенцією керував Сергій Квіт, доповідь про якість вищої освіти в Україні не готувалася. Навіщо виконувати закон, якщо його можна не виконувати? Першу доповідь як окремий документ було зроблено та оприлюднено лише у 2023 році (з аналізом подій за 2022 рік). У цьому легко переконатися, якщо відвідати окремий розділ сайту юридичної особи.
Але не будемо занадто прискіпливими. Скоріш за все, автори і не планували паплюжити дійсність. Вони просто хотіли показати роботу юридичної особи у максимально привабливому вигляді. Це дуже важливо, особливо коли кошти на утримання надходять і з українського бюджету, і від українських університетів, і від міжнародних партнерів...
А тепер – про суттєве. У документі «Доповідь про якість вищої освіти в Україні, її відповідність завданням сталого інноваційного розвитку суспільства у 2025 році», як і в аналогічних документах попередніх років, немає жодного розділу або параграфа, у якому зустрічалося б словосполучення «інноваційний розвиток суспільства». З формальної точки зору це дає нам право висловити припущення, що зміст доповіді не відповідає її назві.
Натомість у вступі є така сентенція: «Для нас важливим є продемонструвати і відзначити кращі, інноваційні практики, якими багаті українські університети, зокрема такі, що сприяють сталому інноваційному розвитку держави» (сторінка 6). Отже, згідно з позицією авторів документа, чинником сталого інноваційного розвитку суспільства є кращі інноваційні університетські практики, а місія юридичної особи публічного права – відзначати ці практики.
Одначе насторожує, що нам забули сказати про критерії: які саме практики вважати кращими, а які – гіршими.
Щоправда, на цю тему у доповіді-2025 зроблено низку припущень, які не підкріплюються жодними об’єктивними показниками. Так, на сторінці 8 наведено таке: «У глобальному Індексі досягнення Цілей сталого розвитку серед країн-членів ООН Україна демонструє поступове покращення позицій і у 2025 р. посідає 42-ге місце (для порівняння у 2024 р. – 44-те місце). Позитивна динаміка відображає не лише макроекономічні та політичні зрушення, а й внесок освітньо-наукової сфери, зокрема університетів, у реалізацію політик сталості, розвиток людського потенціалу, екологічні інновації та соціальну згуртованість».
Написано про внесок університетів, але немає жодного переконливого доказу, окрім невеличких за обсягом згадок про світові рейтинги.
Наприклад, на сторінці 10 згадано про рейтинг Times Higher Education Impact Rankings 2025. Автори доповіді зазначають: «Найбільш репрезентативним для оцінювання університетського внеску у сталий розвиток залишається Times Higher Education Impact Rankings 2025, у межах якого було оцінено понад 2,5 тис. університетів зі 130 країн світу. Україна кілька років поспіль розширює присутність у цьому рейтингу – у 2025 р. 55 українських університетів увійшло до нього (для порівняння у 2024 р. – 42), що свідчить про зростання інституційної спроможності ЗВО формувати й подавати доказову базу щодо реалізації Цілей сталого розвитку».
Цікаво, що високі позиції (у групі з 201 по 300 місця) займають лише два заклади вищої освіти з України: Міжрегіональна академія управління персоналом та Київський національний університет будівництва та архітектури.
У доповіді, виходячи з імперативно встановленої законодавцем її назви, доцільно сконцентруватися на аналізі змістовних тенденцій та змін розвитку системи вищої освіти, а також виявити чіткі (бажано – доказові і вимірювані) впливи цих змін на трансформацію інноваційного розвитку суспільства.
Ми всі інтуїтивно відчуваємо, що українські університети роблять помітний внесок і в підтримку сталості національного розвитку, і в підсилення загальної інноваційної динаміки. Але ці інтуїтивні рефлексії слід «підкріпити» належними доказами, показниками, розрахунками, моделями.
Про це пишуть вже не вперше. Боюся помилитися, але скоріш за все юридичній особі публічного права вирішити це інтелектуальне завдання – не під силу.
Вочевидь, має бути розроблена та затверджена чітка методика, за якою будується (визначається) оцінка впливу системи якості вищої освіти на сталий інноваційний розвиток суспільства. Поки цього не зроблено – в доповіді можна писати все що завгодно, зокрема про «кращі практики», рейтинги, макроекономічні зрушення, згуртованість, спроможності тощо.
У контексті актуальних викликів та необхідності подальшого відновлення також доречно вказати і про конкретні впливи системи вищої освіти на розвиток національного господарства, бажано – в розрізі видів економічної діяльності (галузей). Тобто дати відповіді на прості «галузеві» питання: 1) яким чином технічні університети впливають на інноваційний розвиток промисловості? 2) яким чином аграрні університети впливають на розвиток аграрних технологій, якість харчової продукції та продовольчу безпеку? 3) яким чином педагогічні університети впливають на розвиток освітньої системи та педагогічні інновації?
Водночас слід зазначити, що у доповіді наведено багато аналітичної та статистичної інформації, яка може бути цікавою і для науково-педагогічних працівників, і для дослідників, і для галузевих експертів, і для студентів.
Наприклад: «...станом на 1 січня 2026 р. в ЄДЕБО було обліковувано 29148 освітніх програм, у межах яких здійснювалася підготовка 1017490 здобувачів... Станом на 1 січня 2025 р. з-поміж 29 148 освітніх програм, що були включені до аналізу, 23331 освітня програма мала чинний сертифікат акредитації освітньої програми або сертифікат спеціальності, дія якого розповсюджено на відповідну програму... Сертифікат, виданий Національним агентством (включно з переоформленими сертифікатами та тими, дію яких було поширено), мають 13 413 освітніх програм (минулого року – 8 244)... Отже, частка освітніх програм з дійсним сертифікатом Національного агентства серед усіх проаналізованих становить 46,01%» (сторінка 55).
Або інше: «Із усіх освітніх програм, щодо яких Національним агентством було проведено акредитаційну експертизу й ухвалено рішення у 2025 р., рішення про акредитацію прийнято щодо 1053 освітніх програм (72,1 % від загальної кількості освітніх програм, щодо яких прийнято рішення за повною процедурою), що є показником загалом стабільної діяльності закладів вищої освіти в Україні» (сторінка 269).
Вдумайтеся: переважна більшість освітніх програм, за якими здійснюється підготовка фахівців, не мають чинного сертифіката, при цьому лише 7 із 10 освітніх програм, що подаються на розгляд, оцінюються позитивно. Здається, показник доволі тривожний. Автори доповіді, оцінюючи такий стан справ, чомусь вжили слово «стабільна». Одначе, дуже сумнівно, що ця «стабільність» є ознакою, яка свідчить про зміцнення потенціалу вищої освіти...
Заради справедливості слід наголосити, що автори доповіді де-факто поділяють цю стурбованість: «Акредитаційні процедури, на жаль, засвідчили, що внутрішні системи забезпечення якості у багатьох закладах вищої освіти функціонували переважно на рівні нормативних документів і не завжди супроводжувалися регулярними практиками перегляду освітніх програм. Залучення роботодавців до формування змісту програм у значній частині випадків було епізодичним, а здобувачі освіти до процесів перегляду програм практично не залучались...» (сторінка 270).
Трішки дивно. На перших сторінках доповіді – доволі гучні гасла про значущий вплив українських університетів у справу сталого інноваційного розвитку суспільства, а на останніх сторінках – фактичне визнання «показушності» процесу підготовки освітніх програм, а також констатація відірваності закладів освіти і від реальної національної економіки (роботодавців), і від реальних споживачів освітніх послуг (студентів).
Автори жаліються: «Структура та зміст освітніх програм для значної частини проаналізованих освітніх програм стали підставою для повторних рішень про умовну (відкладену) акредитацію – у деяких випадках другого або навіть третього поспіль. Частотними є також випадки, коли рекомендації стосовно усунення недоліків, не визначених за результатами попередньої акредитації як суттєві, ігнорувалися або лише частково виконувалися...» (сторінка 270).
Що це означає – фахівцям добре відомо. Фактично йдеться про формальне і навіть зневажливе ставлення багатьох працівників закладів вищої освіти до нескінченного нудотного заповнення та виправлення усіляких «папірців», за якими згодом оцінюється якість освіти... Принцип «є папірець – є якість, немає «папірця» – немає якості...» залишається, на жаль, незмінним.
І наостанок – невеличка професорська помітка «на полях».
На сторінках 135–137 доповіді урочисто і навіть пафосно написано про роль Українського форуму якості освіти (UQAF) у розбудові культури якості вищої освіти в Україні.
Нагадаємо, що у 2025 році форум працював на майданчиках Луцького національного технічного університету. Приїхало понад 2 тисячі учасників, у тому числі понад 160 ректорів та проректорів. У години «пікових навантажень» одночасно функціонувало 6 чудово обладнаних студій-аудиторій. Адміністрація університету організувала проведення численних майстер-класів, тренінгів, відвідувань лабораторій, креативну зону коворкінгу, виставку інноваційних розробок, а також кілька екскурсій містом. Родзинкою інституційної спроможності університету став дружній обід, під час якого було майже одночасно видано 4 тисячі гарячих і смачних страв, виготовлених з екологічно чистої сировини і упакованих в екологічно чисту тару...
Усі учасники форуму, які були опитані за результатами його проведення, відзначили взірцевий рівень роботи «приймаючої сторони» та щиру гостинність.
Авторам доповіді вдалося, здається, неймовірне: вони взагалі не згадали, що форум працював на майданчиках Луцького національного технічного університету. У пересічного читача після споживання цього дивовижного тексту має скластися враження, що форум повністю організувала і провела лише одна юридична особа публічного права....
P.S. У цій статті відображено лише позицію автора. Висновки та фактичні твердження, наведені у цій статті, не відображають позиції державних органів, установ, організацій.
Автор: Сергей Захарин, государственный секретарь Министерства образования и науки Украины (2021-2023), доктор экономических наук, профессор.
