Аналізуючи оновлені дані Євростату, не можна не помітити, що за десять років змінився не лише масштаб освітньої міграції українців у Європі – змінилася сама архітектура освітньої траєкторії.
У 25 європейських країнах розширеної вибірки кількість українських студентів бакалаврського рівня зросла з 17 617 у 2014 році до 62 140 у 2024-му, тобто більш ніж у 3,5 раза – на 252,7%.
На магістерському рівні, для 23 країн із порівняними даними за обидва роки, кількість українців збільшилася з 12 531 до 18 326 – на 46,2%.
Але головна зміна десятиліття полягає не просто у тому, що українців у європейських університетах стало більше. Українці почали входити до європейської системи вищої освіти значно раніше.
І саме тут, освітня мобільність починає набувати ознак освітньої міграції: університет за кордоном дедалі частіше є не тимчасовим епізодом у навчанні, а місцем, де починає формуватися вся подальша освітня біографія.
Найсильніше ця трансформація проявляється на рівні бакалаврату. Польща збільшила український контингент бакалаврів з 7 961 до 32 825 осіб, Чехія – з 1 422 до 5 658, Австрія – з 460 до 1 642, Франція – з 288 до 1 261. У Словаччині кількість українських бакалаврів зросла з 814 до 9 136, тобто більш ніж у 11 разів.
Радикальна динаміка спостерігається і в Балтії: у Литві – зі 101 до 1 565, в Естонії – з 22 до 279, у Латвії – зі 116 до 609. Помітне зростання є також у Румунії – зі 117 до 1 068, Бельгії – з 32 до 434, Ірландії – з 10 до 159.
Це дозволяє говорити вже не лише про мобільність студентів, а про міграцію освітніх траєкторій. Якщо людина виїжджає на один семестр, це класична академічна мобільність. Коли ж перший університет, ступінь, професійні мережі й наступні освітні рішення формуються за межами України, сама межа між мобільністю та міграцією стає дедалі умовнішою.
Магістерський рівень підтверджує цю тезу через контраст. У Німеччині кількість українських магістрантів зросла з 2 960 до 5 397, у Чехії – з 467 до 1 196, в Австрії – з 416 до 765, у Литві – з 61 до 372, в Естонії – з 31 до 173. Проте масштаб змін значно скромніший, ніж на бакалавраті.
Особливо показова Польща: за десять років кількість українських бакалаврів зросла більш ніж у чотири рази, тоді як магістрів – лише з 6 591 до 7 651, приблизно на 16%.
Звідси випливає аксіома нової української освітньої міграції: чим раніше молода людина входить до іншої університетської системи, тим більше наступних елементів її життєвої та професійної траєкторії ця система отримує шанс сформувати.
Тому боротьба за талант дедалі більше переноситься з магістратури на бакалаврат, а фактично – на момент вибору першого університету, тобто до школи. Для України конкуренція за людський капітал починається вже не після випуску, а біля входу до вищої освіти.
Найбільший розрив виникає на переході до докторантури. На рівні PhD ми не бачимо продовження експансії, характерної для бакалаврату та, меншою мірою, магістратури.
У 22 країнах із коректно зіставними даними за 2014 і 2024 роки кількість українських докторантів зросла лише з 1 013 до 1 050 осіб – на 3,7% за десятиліття на тлі +252,7% на бакалаврському рівні та +46,2% на магістерському.
Звідси правило академічної воронки: міграція до університету не означає автоматичної міграції до науки. Європейські системи можуть успішно залучати українців як студентів, але значно менша частина цього потоку перетворюється на дослідницькі кар’єри.
Зріз 2024 року робить цю воронку особливо наочною. У 25 країнах вибірки маємо 62 140 українських бакалаврів, 19 533 магістрантів і 1 820 докторантів. Магістерський контингент становить близько 31,4% від бакалаврського, а докторський – лише 9,3% від магістерського.
Це не transition rates: ми порівнюємо одночасні контингенти різних когорт і різної тривалості навчання, тому не можемо сказати, що саме 31,4% конкретних бакалаврів переходять на Master's або 9,3% магістрів – на PhD. Але структурний сигнал є дуже сильним: освітня мобільність дедалі частіше створює інфраструктуру потенційної міграції – мову, соціальні зв’язки, професійні мережі, диплом локального університету, досвід роботи та першу прив’язаність до ринку праці іншої країни.
Саме тут виникає головний парадокс. Польща є безумовним центром української студентської присутності: у 2024 році там навчалося 32 825 українських бакалаврів і 7 651 магістрант, але лише 83 докторанти. Співвідношення PhD/Master становить приблизно 1,1%. В Естонії воно сягає 23,1%, у Чехії – 21,0%, у Португалії – 20,4%, у Франції – 19,4%, у Німеччині – 13,4%, у Словаччині – 11,3%.
Отже, країна може бути надзвичайно потужним центром освітньої міграції, але значно слабшим центром міграції до науки. Масове залучення на бакалаврат і магістратуру не гарантує формування дослідницької траєкторії.
Це змушує розрізняти щонайменше три типи міжнародної привабливості: країна як місце здобуття освіти, країна як місце професійного закріплення і країна як місце побудови наукової кар’єри.
Тому стратегічний висновок з динаміки 2014–2024 років є ширшим за проблему «відтоку студентів». Уже спостерігається зміщення моменту потенційної міграції людського капіталу на дедалі раніший етап життя.
Якщо молода людина вступає до європейського університету вже на бакалаврат, потім отримує там магістра, формує професійні мережі, мовний капітал, соціальне середовище та перший дослідницький досвід, то її повернення вже не є простим рішенням «після навчання».
Міграція відбувається не в один момент перетину кордону – вона може складатися поступово, через послідовність освітніх рішень. Саме тому головний ризик для України полягає не лише в тому, що молодь навчається за кордоном. Ризик – у втраті цілих ланцюжків Bachelor’s (бакалаврат) → Master’s (магістратура) → PhD → перше робоче місце → професійні мережі → академічна або інноваційна кар’єра.
Отже, українська політика вищої освіти не може обмежуватися завданням «повернути випускників». Потрібно конкурувати за саму траєкторію – за абітурієнта, бакалавра, магістра, молодого дослідника і, найважливіше, за збереження інституційного зв’язку українця за кордоном з Україною.
Головний виклик — не сама освітня міграція, а момент, коли міграція перетворюється на settlement trajectory, тобто траєкторію облаштування, іншими словами інтеграції.
Водночас освітню міграцію перетворити з одностороннього відтоку на академічне співробітництво – через спільні програми, подвійні дипломи, спільні PhD, дослідницькі групи, грантові мережі, дистанційне включення українських науковців і стимули до повернення, – десятки тисяч українців у європейських університетах можуть стати не втраченим для України поколінням талантів, а найбільшою міжнародною мережею українського людського капіталу.
Питання полягає вже не в тому, як зупинити освітню міграцію, а в тому, як не дозволити міграції відірвати українських талантів від України.
P.S. Зазначена вище динаміка свідчить про те, що основою державного суверенітету фактично є люди, бо вони роблять державу спроможною, і саме їх збереження і має бути політичною метою війни та миру України. Без людей території – це лише пустеля.
Автор: Александр Костюк, д. э. н., доктор управления бизнесом (DBA), профессор, главный редактор международного научного журнала "Корпоративная собственность и контроль".
