Кілька місяців тому наша громадська організація «Освітній та культурний баланс» почала вивчати конкурсні процедури призначення керівників закладів освіти.
Поштовхом стали багаторічні напрацювання громадської спілки «Освіту – в законне русло», аналіз судової практики та звернення освітян із різних громад щодо проведення конкурсів.
Спочатку мені здавалося, що йдеться про досить вузьку тему: як зробити одну конкретну процедуру більш прозорою, зрозумілою та справедливою.
Що більше я занурювалася в матеріали, слухала різні історії, то частіше ловила себе на думці, що розмірковую вже не лише про конкурси директорів.
Професійні спільноти, медіа та соціальні мережі буквально наповнені такими історіями. В одних громадах незрозумілі принципи формування конкурсних комісій і критеріїв оцінювання кандидатів. У деяких – конкурс фактично перетворювався на «вибір без вибору», коли на посаду претендувала лише одна людина. Десь конкурс визнавали таким, що не відбувся, але виконувачем обов’язків призначали кандидатку, навколо якої ще до відбору точилися публічні дискусії через надмірні заробітки на посаді головної бухгалтерки цього ж закладу. Окремі кандидати відкрито розповідали про тиск під час проходження конкурсів. Паралельно до нашої організації почали звертатися освітяни з різних регіонів із проханням незалежно проаналізувати конкурси в їхніх громадах.
Спочатку сприймала це як окремі історії. Але що більше їх ставало, то менше вони здавалися випадковими. Я дедалі рідше думала про конкретний конкурс чи конкретного директора. Натомість мене почало цікавити значно ширше питання: що відбувається з громадою, яка щоразу проходить через процедури, що залишають після себе більше запитань, ніж відповідей?
Під одним із моїх дописів розгорнулася дискусія. Прозвучала думка, що конкурс у наших реаліях – лише формальність. Якщо рішення все одно ухвалюються не завдяки процедурі, то навіщо взагалі витрачати сили на її вдосконалення?
Не можу просто відмахнутися від цього аргументу. Справді, жодна процедура сама по собі не гарантує чесного результату – вона настільки чесна, наскільки чесні ті, хто її застосовує. Навіть найкраще положення не замінить доброчесності людей.
Але чи означає це, що сама процедура не має значення? Саме це запитання змусило мене подивитися на конкурси під іншим кутом – і саме тут уперше подумала про паралель, яка згодом не відпускала впродовж усієї роботи над темою: паралель із виборами, які Україні доведеться проводити після завершення війни.
Тренажер для суспільства: де випробовуються правила гри
Не думаю, що конкурс на посаду директора є аналогом виборів. Це різні процеси, різні масштаби і різні цілі. Але дедалі частіше здається, що між ними є дещо спільне: і конкурс, і вибори існують лише тоді, коли люди довіряють правилам і готові прийняти навіть невигідний для себе результат, якщо визнають процес, який до нього призвів, легітимним: процедура зрозуміла, критерії однакові для всіх, рішення можна пояснити, а за потреби – перевірити чи оскаржити.
Це особливо важливо саме зараз. Ми знаємо, що рано чи пізно перед країною постане завдання провести повоєнні вибори в суспільстві, яке пройшло через травму, недовіру до інституцій, тривалу відсутність звичних демократичних процедур і величезний запит на справедливість. Готуватися до цього виключно напередодні самих виборів – те саме, що вчити дитину співпрацювати за один урок. Такі речі формуються поступово, через повторення, практику, досвід.
І саме тому виникла думка, яку поки що сприймаю не як висновок, а як гіпотезу: можливо, конкурси на посади директорів – це одна з тих невеликих процедур, у яких громада та її інституції вже сьогодні можуть поступово вчитися демократичної взаємодії, яка знадобиться їм у набагато більшому масштабі. Не тому, що ця процедура сьогодні ідеальна. А тому, що вона повторюється і кожного разу дає можливість щось побачити, обговорити, удосконалити ще до того, як ціна помилки буде значно вищою.
Мовчання дорівнює співучасть, або ἰδιώτης у демократичній країні
Працюючи над цією темою, звернула увагу ще на одну деталь. Ми дуже часто говоримо: «Засновник вирішив», «Засновник призначив», «Засновник змінив положення» – так, ніби засновник є якоюсь окремою від громади силою.
Але в демократичній системі засновник комунального закладу освіти діє від імені територіальної громади. Ми делегуємо представникам повноваження ухвалювати рішення щодо нашого спільного майна і наших спільних інтересів. Це не означає, що ми повинні втручатися в кожне рішення. Але це означає, що ми маємо право цікавитися, за якими правилами ці рішення ухвалюються, чи однаково вони застосовуються до всіх і чи можна зрозуміти логіку прийнятого рішення.
Делегування повноважень – це завжди співвідповідальність: якщо ми мовчки приймаємо непрозорі рішення, ми теж стаємо частиною процесу, який їх уможливлює. Це право – цікавитися, ставити запитання, брати участь – можна використати, а можна ним просто не скористатися. Цікаво, що в давньогрецькій мові для людини, яка свідомо усувалася від справ поліса й жила лише приватними інтересами, існувало окреме слово — ἰδιώτης (ідіо́тес), тобто людина, яка не бере участі в справах громади.
Як на мене, одна з найважливіших рис місцевого самоврядування полягає в тому, що громада не лише обирає своїх представників, а й постійно взаємодіє з інституціями, через які здійснюється управління спільними справами.
На одному з навчань почула думку, яка мене зачепила: між державою та суспільством завжди існує певна напруга, як природний процес взаємного стримування і розвитку. Держава повинна мати достатньо повноважень, щоб діяти. Суспільство – достатньо можливостей, щоб ставити запитання, контролювати дотримання правил, пропонувати зміни і вимагати пояснень. Якщо одна зі сторін повністю домінує, ця рівновага порушується. На рівні громади ця рівновага проявляється дуже конкретно, зокрема через такі процедури, як конкурси.
Лабораторія суспільних звичок: простір, де визріває громадянська зрілість дорослих
Школа – вузол, у якому перетинаються інтереси всіх, хто причетний до неї: дітей, батьків, учителів, громади, місцевої влади. І саме якість зв'язків, які тут формуються та шліфуються, не лише результати навчання й виховання, визначають, наскільки ця мережа взаємодії здатна впливати на майбутнє. У цьому сенсі школа – майданчик, де можна практикувати все, про що йшлося вище.
Доброчесність, прозорість і довіра не виникають автоматично через їхню появу в законі, а формуються зі щоденної практики, яка вимагає зусиль з обох боків: з боку інституцій – це готовність аргументувати свої рішення, відкрито визнавати помилки й діяти за єдиними правилами, а з боку громади – це здатність визнати результат, якщо процедура була чесною, або ж безкомпромісно вимагати її перезапуску, якщо правила виявилися несправедливими.
Такі звички не виникають за один день. Вони формуються через постійне повторення, через маленькі процедури, які суспільство проходить знову і знову задовго до того, як настане момент, коли ці самі звички доведеться застосувати в набагато масштабнішому й вразливішому процесі.
Ціна буденних рішень: як гартується спроможність суспільства
Не пропоную сприймати ці роздуми як істину – це запрошення подивитися на звичні процедури ширше і поставити запитання: що насправді ці процеси плекають у громаді? Відповідь кожен знайде для себе сам.
Сьогодні мені здається, що значення конкурсів на посади директорів не обмежується кадровими рішеннями. Можливо, їхня цінність ще й у тому, що вони дають громаді можливість практикувати взаємодію з державними інституціями.
Якщо ця думка має під собою підстави, тоді конкурси на посади директорів – це вже не лише про освіту. Це один із тих маленьких процесів, через які поступово формується культура взаємодії між громадою та її представниками. Можливо, саме з таких процесів – буденних, локальних, повторюваних – починається спроможність суспільства чесно й гідно пройти набагато більше випробування, яке чекає на нас після війни: випробування довірою на виборах, які визначатимуть майбутнє країни.
Автор: Ирина Губарь, основательница общественной организации «Образовательный и культурный баланс».
