У різних професійних середовищах стикаюся з поширеною практикою узагальнено називати університетських студентів (деколи й аспірантів) «дітьми».
Давайте поміркуємо про те, що насправді може матися на увазі під таким використанням слів.
Від початку зазначу, що з формальної точки зору застосовувати це означення до студентів – найчастіше неправильно. Адже згідно з нашим законодавством дитиною є особа, яка не досягла повноліття, себто 18-річного віку (стаття 6 Сімейного кодексу України і статтю 34 Цивільного кодексу України), і вже до другого курсу більшість студентів закладів вищої освіти полишає цей вік.
Та погляньмо уважніше на цей хибовжиток. Теорія лінгвістичної відносності припускає, що спосіб висловлювання про певне явище впливає на наше сприйняття цього явища, задає певну рамку мислення про нього.
Якщо пристати на цю гіпотезу, то яку рамку ставлення до здобувачів вищої освіти ми комунікуємо й маємо на увазі?
Звісно, на поверхні асоціації «студент – дитина» лежить щось базово добре: оприявнення нашого піклування про студентів, прагнення їх підтримати, захистити, відтермінувати їхній повноцінний вихід у «дорослий» світ, де вони мають самостійно турбуватися про своє життя, стикаючись з його повсякчасними прикрощами й приємними здобутками.
Та ця турботлива медаль має й зворотний бік, на якому написане слово «патерналізм». У цій рамці університетська адміністрація і викладачі як дорослі люди вважаються апріорі більш авторитетними, досвідченими і краще обізнаними в тому, що добре для студента.
Іншими словами, ставлення до студентів як до дітей – це погляд згори вниз, це не погляд на рівних. Таке ставлення посутньо заперечує демократичне сприйняття здобувачів як рівноправних учасників – і партнерів! – освітнього процесу.
Через авторитарні координати, у яких існувала система освіти, патерналістське ставлення довгий час було позицією «за замовчуванням». Один приклад: українські університети почали систематично залучати студентів до консультацій щодо змісту освітнього процесу лише у 2019 році (всього сім років тому!), під впливом відповідної вимоги нового на той час порядку акредитації освітніх програм; доти така демократична й посутньо слушна практика мало кому спадала на думку.
Іншим прикладом є факт існування в університетах напрямку виховної роботи із відповідним кадровим забезпеченням (проректор з виховної роботи, куратори академічних груп), яка очевидно спрямована на «дітей», бо виховувати дорослих людей зазвичай безглуздо.
Патерналістська оцінка дорослого як дитини – це, за визначенням, його інфантилізація.
Думаю, не лише мені добре знайомі різні інфантильні практики гіперопіки в освітньому процесі, де знижуються академічні стандарти, і студент-дитина не набуває відповідальності за власні дії: викладач «бігає» за студентом, аби той щось «доздав»; чимала, не передбачена правилами кількість перескладань іспиту, допоки студент не довчить на «трійку» або в викладача не урветься терпець і він не дасть списати; можливість доопрацювати дипломну роботу, у якій виявлено масштабний плагіат, замість відмови в її захисті; звернення батьків студента до викладача чи працівників деканату з проханням увійти в ситуацію та підтримати їхню дитину, яка належно не вчиться тощо…
Сучасні дослідження асоціюють з інфантилізацією особи не лише допомогу їй, а й недостатню повагу до неї, нехтування її думкою, недооцінку здібностей, обмеження прав. Це звужує рамку внутрішньої свободи людини, заважає їй повноцінно розвиватися й розкривати свої таланти.
На глибшому рівні, як показано у дослідженні Руадана Дж. Флінна, інфантилізація або ставлення до дорослого як до дитини обмежує автономність (свободу дій) та можливості самоідентифікації особи, створює упередження про недостатній розвиток її когнітивних здібностей.
Можна критично ставитися до такого згущення фарб, бо університет є питомим середовищем розвитку молодої людини. Але й повністю заперечувати наявність окреслених проблем буде неправильно.
У нас є жартівливе означення «обмовка за Фрейдом», коли ми випадково промовляємо щось правдиве, чого не хотіли озвучувати. Може, досліджена в цій колонці фігура мовлення (попри вдавану несерйозність порушеної проблеми) якраз і є такою обмовкою, яка говорить про наше сприйняття українських університетів щось важливе, у чому ми не хочемо зізнаватися самим собі?
Може, варто надавати нашим студентам як молодим дорослим людям більше простору для набуття відповідальності й дорослості?
Автор: Евгений Николаев, кандидат экономических наук, заместитель директора Академии учительства Каразинского университета.
