Останнє дослідження умов та оплати праці освітян, презентоване Профспілкою працівників освіти і науки України спільно з КНЕУ, – це не просто чергова сумна статистика. Це офіційний вирок державній політиці в галузі освіти за останні п'ятнадцять років.
Документ, який охопив період з 2010 по 2025 роки, наочно демонструє: поки чиновники з високих трибун звітують про «інноваційні прориви», «цифровізацію» та «європейські стандарти НУШ», український учитель офіційно став найбіднішим працівником у країні.
Держстат констатує катастрофу: за підсумками минулого року освіта посіла останнє місце за рівнем заробітної плати серед усіх видів економічної діяльності. Настав час назвати речі своїми іменами й розбити в пух і прах маніпулятивну риторику Міністерства освіти і науки та уряду.
Головна управлінська перемога, яку профільне міністерство звикло продавати суспільству в кожному пресрелізі – це звітність про зростання номінальних окладів. Нам показують красиві графіки, де цифри в гривнях постійно повзуть угору.
Проте дослідження викриває цей цинічний фокус: з 2010 року паперова зарплата вчителя нібито зросла у 8,6 раза. А от її реальна купівельна спроможність (у цінах того ж 2010 року) – лише в 1,7 раза.
Уряд роками займається замилюванням очей, перекладаючи весь тягар інфляції, девальвації та фінансових криз на кишені педагогів.
Звітувати про «турботу», коли вчитель на свою зарплату може купити в магазині менше, ніж до чергового «підвищення» – це відверте знущання. А з початком повномасштабної війни ситуація взагалі стала критичною: реальні доходи вчителів упали ще на 15% порівняно з 2021 роком. Учительський гаманець просто худне на очах, поки чиновницькі звіти тонуть у самовдоволенні.
«У бюджеті немає грошей, у країні війна» – ширма, що стала універсальним виправданням для уряду. Мовляв, зараз не час вимагати виконання статті 61 Закону «Про освіту» (яка гарантує посадовий оклад на рівні трьох мінімальних зарплат) і фінансування галузі на рівні 7% ВВП. «Потерпіть, у країні криза».
Але давайте подивимося на факти. Дослідження КНЕУ охоплює довгих 15 років. Сюди увійшли й відносно «ситі», мирні міжкризові роки. Чи виконувалася норма про 7% ВВП тоді? Ні разу. Чи отримував учитель гідну ставку задовго до 2022 року? Ніколи.
Падіння частки вчительської зарплати до ганебних 62% від середньої по економіці – це не раптовий наслідок війни. Це закономірний результат хронічного фінансування освіти за «залишковим принципом».
Уряд свідомо посуває освітян у кінець бюджетної черги. Коли держава ставить інтелектуальну працю тих, хто формує майбутнє нації, на останнє місце за доходами – це не дефіцит грошей. Це дефіцит державної стратегії та політичної волі.
МОН вимагає від сучасного вчителя бути супергероєм. Педагог мусить опанувати десятки цифрових платформ, впроваджувати громіздкі стандарти НУШ, вести колосальну кількість електронної та паперової звітності, забезпечувати індивідуальну траєкторію для кожного учня – і все це в умовах хронічного стресу, повітряних тривог та дистанційки.
Управлінська логіка міністерства вражає своєю шизофренічністю: вони хочуть бачити європейську якість освіти, платячи вчителю в 10 разів менше, ніж у середньому по ЄС, і в 6,3 раза менше, ніж у сусідній Польщі.
Неможливо збудувати модернову школу Нової української школи на базі злиденного, вигорілого та загнаного в кут вчителя.
Вимагати інноваційного прориву від людини, чия зарплата ледве покриває базові комунальні послуги та кошик продуктів – це управлінське дикунство.
Будь-яка реформа без належного фінансового забезпечення самого вчителя автоматично перетворюється на окозамилювання та імітацію бурхливої діяльності.
Сьогодні уряд багато говорить про «збереження людського капіталу» та необхідність повернення українських родин із-за кордону. Але хто вчитиме дітей, які повернуться?
Своєю фінансовою політикою МОН та Кабмін власноруч виштовхують найкращі кадри з професії. Молоді спеціалісти після університетів навіть не дивляться в бік школи, а досвідчені педагоги, які виїхали до ЄС, бачачи десятикратну прірву в оплаті праці, ніколи не повернуться в українські класи. Уряд своїми руками стимулює відтік мізків та деградацію кадрового потенціалу.
Що потрібно змінити негайно?
Експерти чітко вказали уряду на вихід із цього тупика, і ці вимоги мають бути виконані не «після війни», а вже зараз, при формуванні наступних бюджетів.
- Зламати радянську Єдиної тарифної сітки (ЄТС). Цей рудимент давно віджив своє. Систему посадових окладів потрібно модернізувати, зробивши базову ставку гідною.
- Захищений фундамент: 70% зарплати – це чистий оклад. Учитель не повинен залежати від примх місцевих чиновників, які то дають, то знімають «престижні» чи «стимулюючі» надбавки. Гідний оклад має бути гарантований державою за замовчуванням.
- Реальні, а не паперові 7% ВВП на освіту. Це закон, який влада зобов’язана виконувати.
Досить годувати освітян презентаціями та обіцянками. Поки праця вчителя офіційно оцінюється найдешевше в країні, всі стратегії реформ від МОН є звичайною стопкою макулатури. Гідна зарплата – це не благодійність держави, це базовий рівень поваги до тих, хто цю державу будує. І якщо уряд не змінить курс негайно, завтра вчити українських дітей буде просто нікому.
Автор: Александр Козлов, директор лицея №9, Винница.
