Правила вступу до закладів вищої освіти мусять забезпечувати прозорий механізм вступу до університетів, а також стимулювати якість освітнього процесу в школі.
Якщо з першою частиною цих вимог більш-менш зрозуміло як людині, яка приклалась до запровадження ЗНО, то з іншою не все добре.
Аналізуючи за останні роки хід вступних кампаній, приходжу до висновку, що вона має на меті не стимулювати молодь до якісного навчання, а слугує більше егоїстичним намірам авторів цього проєкту довести їхню оригінальність.
Що відбувається насправді? Механізми вступу стають все більш витонченішими, складнішими, а якість підготовки абітурієнтів не зростає. Стверджую це з власного досвіду вивчення проблеми, як у себе так і в інших вишах.
Звичайно, на ці процеси впливає війна, нескінченні тривоги, руйнування інфраструктури.
Проте очевидно, що наша вітчизняна середня школа втрачає всебічний характер навчання та виховання. Старшокласники все більше користуються послугами репетиторів, при цьому ігнорують предмети, які не входять до НМТ. Учителі б’ють на сполох, їх хвилює втрата позицій школи у формуванні всебічного розвитку учня, ігнорування ними багатьох важливих предметів, втрату інтересу молоді до спілкування, виховної, патріотичної, спортивно-масової роботи.
Не буду вже говорити, що нескінченні закручування гайок, посилення всіляких обмежень, зовнішніх засобів контролю при вступі до закладів вищої освіти дуже серйозно обмежують автономію університетів, роблячи їх просто статистами.
Уже не перший рік констатуємо, що так званий широкий конкурс часто-густо веде до абсурдних наслідків, коли університети можуть отримувати 2–3 бюджетних місця на спеціальність.
А якщо це ще і так звані непрестижні спеціальності, куди неохоче йдуть контрактники, то маємо кризову ситуацію в колективах. Маємо некомплектні групи, відсутність коштів навіть на заробітну плату.
Зрозуміло, що якісного навчального процесу з цих спеціальностей не відбувається, затим йде виродження цілих напрямів, спеціальностей, за ними – ліквідація кафедр, наукових шкіл.
Чому такий, на перший погляд, прогресивний спосіб вступної кампанії, яку всіляко вихваляють реформатори, не сприяє віддачі, росту якості знань абітурієнтів, а все більше і більше стає такою собі річчю в собі? Це видно при багаторічних опитуваннях першокурсників, аналізі залишкових знань студентів, які невпинно падають. Тож існуюча система вступу давно себе віджила, і зберігати її в такому вигляді недоцільно.
Окремо хочу висловитись щодо дискусії навколо проведення НМТ. Розумно було б, враховуючи створення профільної старшої школи, відповідно до цих напрямків і профілів визначити і перелік предметів при вступі на певні спеціальності.
Не хочу говорити про дискусійність визначених Кабінетом Міністрів України десяти профілів в старшій школі, які реалізувати практично нині неможливо. Мені здається, що автори реформи старшої школи забувають, що профілізація в нас давно відбувається після 9 класу. Випускники йдуть в професійні коледжі та ліцеї. І знову город городити не доцільно.
Логічним було б згрупувати профілі старшої школи на 3–4 напрямках. Думаю, що міністерство, уряд повинні не дробити профілі, бо це приведе до дублювання із діяльністю вже діючих професійних коледжів.
До того ж на це потрібні великі кошти і кваліфіковані кадри. Чого немає і не буде ще довго в країні.
На думку багатьох професіоналів, учених доцільно мати три-чотири крупних профілі: фізико-математичний або технічний; природничий чи хіміко-біологічний; а також гуманітарний. Можливо ще і запровадити спеціальний напрямок – творчий (художній, музичний, театральний тощо).
Відповідно, і зміст НМТ повинен, на мою думку, відповідати цим профілям. Для всіх напрямів обов’язково – українська мова. Для фізико-математичного – фізика та математика. Для природничого – хімія та біологія. Для гуманітарного і творчого – історія.
Дискусія щодо обов’язковості вивчення окремих предметів знімається наступними кроками. Вводиться в практику вступу до університетів обов’язкове врахування середнього балу документу про повну середню освіту.
Всілякі заяви, емоції щодо можливої корупції в школах є хибними і такими, що принижують українського Вчителя, українську школу. Потрібно сміливіше вводити прозорі механізми оцінювання в школі, з першого класу, виключити можливі порушення. Слід залишити в школі випускні іспити з математики, історії тощо.
Тобто складання ЗНО чи НМТ – це лише прозорий процес відбору абітурієнтів, а оцінка старанності учня, його всебічний розвиток характеризує середній бал навчання в школі. При цьому всі учні вивчають як історію України, так і математику, ніякого приниження цих предметів немає. А при вступі до закладів вищої освіти – оцінюються лише профільні дисципліни.
Після отримання сертифікатів НМТ чи ЗНО абітурієнт самостійно за держзамовленням обирає не більше двох-трьох вишів. Слід відмовитися від встановлення незаконних обмежень при вступі на окремі спеціальності, що шкодить інтересам молоді. Мова – про граничний розмір балів на т. з. престижні спеціальності.
Зарахування ведуть приймальні комісії університетів. Держзамовлення вони отримують відповідно до розрахунків Мінекономіки та Міносвіти відповідно до Стратегії економічного розвитку держави, затвердженої парламентом за поданням уряду.
Уряд спільно з місцевими органами самоврядування, парламентом, громадськістю, колективами вишів визначає мережу університетів, напрями розвитку, кадрове забезпечення тощо. Тобто до початку вступної кампанії університети повинні знати обсяги державного замовлення та відповідне фінансування, яке повинне бути в межах 95–106% рік до року (за прикладом Польщі).
Стосовно вступу до магістратури та аспірантури, на мою думку, може бути єдиний відбірковий тест загальних компетентностей, іноземної мови. Також пропонуємо враховувати поточну успішність бакалавра.
При цьому перехресний вступ доцільно обмежити, враховуючи попередні напрями підготовки вступника.
Ще раз підкреслю, що надмірний тиск на абітурієнтів, складність тестів не дають необхідних стимулів підготовки абітурієнтів. Вони сприяють відтоку молоді за кордон, унеможливлюють продовження навчання молоді із депресивних, прифронтових, а також сільських територій.
І ще. Про запровадження урядом т. з. індикативної вартості навчання. Це рішення є вінцем неадекватного ставлення влади до своїх громадян, не розуміння ними норм ст.53 Конституції України.
Адже держава гарантує громадянам здобуття вищої освіти на конкурсній основі. Конкурс визначається змістом ст.72 Закону «Про вищу освіту».
Держава визначає, що число місць держзамовлення мусить бути не менше 50% від кількості випускників шкіл. Наприклад. Є сьогодні в 11-х класах шкіл України десь 320 тисяч випускників. Тож держзамовлення у відповідності із Законом повинне бути не менше 160 тисяч місць. А буде в цьому році на практиці, думаю, десь тисяч 60, та ще тисяч 15 до інших ЗВО, оборони, безпеки і т. ін. Тобто Закон буде виконано лише частково.
Здавалося, що уряду слід здійснити кроки, які пом’якшили б ситуацію, але все відбувається навпаки. Всупереч логіці, вони незаконно, ігноруючи автономію університетів і закон про конкуренцію, примушують університети підвищувати річну плату за навчання до 70–80 тисяч гривень на бакалавра та 100–110 тисяч гривень на магістра на престижні спеціальності.
Розрахунки здійснюються абсурдно. Береться фактична собівартість підготовки дороговартісного інженера чи агронома, і ця цифра чомусь збільшується в 1,25 рази. Нам кажуть: це мінімальна вартість підготовки економіста чи юриста. Хоча вартість підготовки економіста, філолога чи юриста є значно меншою.
Фактично цим кроком уряд ігнорує інтереси дітей з бідних сімей, виштовхує молодь за кордон, позбавляє державні університети доходів, підтримуючи приватні виші, яких дане рішення не стосується. Видно, це комусь вигідно…
І насамкінець. Про подальшу долю української школи, ліцеїв, коледжів, університетів, наукової діяльності. Вважаю, що політика ізоляціонізму, ігнорування думки громадськості, українських викладачів, учителів, учених, колективів, їх керівників, яку сповідують центральні органи державної влади в галузі освіти і науки, є хибною і такою, що потребує негайної зміни.
Те, що роками не працює колегія та громадська рада міністерства, стає негативним правилом. Ігнорування рішень, звернень освітніх, громадських організацій, асоціацій, спілок веде до поглиблення кризи в галузі, віддалення від здорового глузду державної політики в галузі освіти і науки.
Державні чиновники забувають, що вони не феодали, а наймані працівники, яких суспільство найняло для ефективної співпраці із закладами вищої освіти.
Вважаю, що при Кабінеті Міністрів України повинна діяти гуманітарна рада, яку очолить прем’єр-міністр, для вироблення зрозумілої гуманітарної національної державної політики в галузі освіти і науки. Існуюча практика, яка особливо розквітла при керівництві галуззю нинішніми владцями, себе остаточно скомпрометувала.
Вироблення різних програм, змін до законів, всіляких т. з. реформ різними грантовими організаціями, бек-офісами остаточно себе дискредитувало і нагадує більше процес заробляння окремими спритниками великих коштів, ігнорування реальних вимог сьогодення.
Укотре наголошую на відсутності серйозної гуманітарної політики влади нашого уряду. Проблеми виховання, навчання, розвитку молоді, діяльності шкіл, університетів, наукових установ, перебувають у значній мірі поза увагою уряду. Попередній куратор галузі не обтяжував себе цими проблемами, нині він вже опікується обороною країни. Перехід повноважень віце-прем’єра з гуманітарних проблем до міністра культури ніяких позитивних змін не дав.
Не буду називати всі проблеми тільки в освіті, їх безліч. Скажу, що лише ліквідація Комітету із спорту при Міносвіти нанесла непоправної шкоди студентському товариству. Але це не головне.
Погляньмо лише на кризу в стосунках з Польщею. Хто в державі аналізує кроки щодо історичної спадщини, висвітлення тих чи інших сторін історичного поступу країни, прогнозує наслідки цих кроків?
Не можна питання історії держави віддавати в руки лише правих сил. Інститути історії НАНУ, історичних кафедр університетів мусять бути залученими до цієї діяльності, давати експертні оцінки різних урядових рішень, їх наслідків, пов’язаних з історичною спадщиною України, стосунками із нашими сусідами.
Знаю, що виказані думки викличуть бурю критики тих, хто долучається до даної системи, бо їм є що втрачати. Та життя і час, реалії війни, майбутньої відбудови країни вимагають адекватних дій.
Ще раз пропоную такі кроки. Освітньо-наукова громадськість має розробити Стратегію розвитку галузі, запропонувати її уряду. Схвалити її на з’їзді освітян, потім розглянути на уряді і в парламенті, затвердити Президентом.
Якість і об’єктивність нашого поступу, підтримка його громадськістю, колективами шкіл, ліцеїв, коледжів, університетів сприятиме виходу держави з кризи, Перемоги у війні, відбудові країни, збереженню єдності України.
Автор: Станислав Николаенко, президент, глава Ученого совета НУБиП Украины.
