Уряд вніс до Верховної Ради України законопроєкт «Про внесення змін до деяких законів України щодо фінансування здобуття вищої освіти та надання державної цільової підтримки її здобувачам» (реєстр. № 10399).
На перший погляд, він містить норми щодо підтримки молоді, обдарованих дітей, ветеранів ЗСУ та їхніх родин, шахтарів, людей з інвалідністю тощо. Хто б міг бути проти?
Але чим уважніше читаєш документ, тим більше розумієш: за соціально привабливою обгорткою ховається щось принципово інше.
Головна проблема у тому, що законопроєкт пропонує звузити чинну норму статті 72 Закону України «Про вищу освіту», яка встановлює мінімальну планку державного замовлення: кількість бюджетних (читай безкоштовних) місць щорічно не має бути меншою за 50% від кількості випускників шкіл.
Це не бюрократична деталь – це гарантія того, що кожен другий абітурієнт має реальний шанс навчатися безкоштовно. Натомість до державного замовлення пропонується система державних грантів та освітніх кредитів.
Звучить сучасно, по-європейськи. Але ж грант – це не гарантія, а конкурс із обмеженим фондом і критеріями, які можуть змінюватися. Кредит – це борг, який треба повертати. Ні те, ні інше не замінює конституційного права.
Крім того, наявний досвід запровадження державних грантів свідчить про лише часткову компенсацію вартості навчання.
Стаття 53 Конституції України гарантує громадянам право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Стаття 22 прямо забороняє при прийнятті нових законів звужувати зміст і обсяг існуючих прав і свобод.
Законопроєкт №10399 у редакції, яка готується до другого читання, суперечить обом цим нормам. Фактично пропонується замінити конституційне право на ефемерну можливість.
Є ще один вимір, який не можна ігнорувати. Україна декларує євроінтеграційний курс, і це не просто слова – це юридичні зобов'язання.
Стратегія європейського співробітництва у галузі освіти і навчання на 2021–2030 роки, затверджена Радою ЄС у лютому 2021 року, передбачає, що до 2030 року не менш як 45% осіб віком від 25 до 34 років повинні мати вищу освіту.
Звуження доступу до безкоштовного навчання – це прямо протилежний курс. І не зрозуміло, як ці дві речі можуть існувати одночасно.
У деяких країнах Європи є гранти на навчання, але їх дуже мало, і вони надаються не тільки на навчання, а й на проживання тощо.
Варто підкреслити, що державні гранти і кредити на здобуття вищої освіти можуть існувати. Це корисні інструменти, які здатні розширити доступ до освіти для окремих категорій. Але вони мають доповнювати державне замовлення, а не замінювати його.
І якщо вже говорити про гранти, то вони мають покривати 100% вартості навчання, інакше це просто часткова субсидія, яка перекладає фінансовий тягар на студента і його родину.
Нарешті про те, про що зазвичай говорять тихо. Послаблення норм про державне замовлення об'єктивно вигідне приватним закладам вищої освіти.
Державне замовлення розміщується переважно в державних і комунальних університетах – тих, що готують педагогів, медиків, інженерів, агрономів, воїнів. Приватні заклади здебільшого цими потребами не переймаються.
Перекачування освітніх коштів у грантову систему без жорсткого прив'язування до державних пріоритетів – це ризик, який в умовах війни я вважаю неприпустимим.
Законопроєкт №10399 – це потенційний демонтаж механізму, який десятиліттями забезпечував соціальний ліфт для сотень тисяч українців.
В умовах війни, коли країна потребує кваліфікованих кадрів як ніколи, а сім'ї потребують соціальних гарантій як ніколи, – це не той час і не те місце для конституційних експериментів.
Парламент повинен врахувати застереження фахового середовища, Спілки ректорів закладів вищої освіти України.
Дана історія нагадує мені українську казку про лисичку і журавля. Коли лисичка запросила журавля в гості і розлила кашу по тарілці… Дуже боюся, щоб наші діти не залишилися голодними.
Автор: Станислав Николаенко, первый заместитель главы Союза ректоров заведений высшего образования Украины.
