Що цікавого помітив в дискусії про НМТ. Але спочатку трохи теорії.
Навчання – це буквально постійний вихід у зону помилки. Не вміти. Бути тимчасово невдахою в конкретній справі. Для дитини, яку люблять просто так, – це прийнятний рівень дискомфорту, бо є тверда опора: «навіть, якщо я помиляюсь, то зі мною все гаразд», помилка – це інформація, а не оцінка самості – «тут поки не виходить, спробую інакше».
А тепер уявіть дитину, у якої цієї опори немає. Дитину, яку люблять не просто так, а за досягнення. За те, що нею можна пишатися перед іншими. Успіхи дитини лікують старі нарцисичні рани батьків. У психології це називають використанням дитини як нарцисичного розширення, коли дитина потрібна не сама собою, а як продовження батьківського «я». Цінність дитини починає дорівнювати її досягненням. Ціна помилки тут – втратити любов батьків.
У такої дитини вікно навчання (зона найближчого розвитку) зменшується до нуля. Це зона, де зусилля ще посильне, а помилка ще не катастрофа. Тобто при зменшенні цієї зони будь-яка помилка стає катастрофою. Стискає її не складність матеріалу, а ціна помилки. Головна емоція тут – не страх перед задачею, а сором – нестерпне відчуття, що «зі мною щось не та».
І психіка, рятуючись від цього сорому, знаходить вихід. Зазвичай один із трьох.
- Синдром відмінника. Дитина просто не дозволяє собі провалитися. Контролює все, переробляє, недосипає, тремтить перед кожною оцінкою. Ззовні – ідеал. Зсередини – постійна тривога в очікуванні катастрофи. У психоаналізі це описують як фальшиве «я» (false self за Віннікоттом) – фасад, збудований, щоб відповідати очікуванням, під яким справжні потреби сховані. Ціну за ці п'ятірки людина платить пізніше: дослідження стабільно пов'язують такий дезадаптивний перфекціонізм з тривогою, депресією, вигоранням і відчуттям себе самозванцем.
- Невизнаний геній. Стратегія уникнення зусиль. Протилежність першому пункту. І тут вмикається головний механізм – екстерналізація, тобто винесення причини невдачі назовні: учитель бездарний, школа відстала, програма погана, обставини не ті, правила дурні. «Я б міг, якби захотів і не заважали обставини» – дозволяє лишатися геніальним, ніколи цього не перевіряючи. Кохут називає це захистом грандіозної самості: образ власної винятковості зберігається недоторканим саме ціною того, що його не виставляють на перевірку реальністю або уникають цієї перевірки, створюючи для себе особливі умови. Така дитина береться лише за те, що дається легко, а все складне відкидає з обуренням – спрямованим назовні, на інших.
- Тихий відхід. Дитина просто зникає з поля зору. Не тягне руку, не виходить до дошки, не привертає уваги. «Спокійний, не заважає». Дитина вирішила, що краще бути невидимим, ніж побаченим у момент провалу. Уникнення, зникнути, щоб тебе не бачили в момент твоєї уявної неспроможності. Тримати себе невидимим – це постійне, виснажливе внутрішнє зусилля.
Зверніть увагу: ці діти не ліниві і не складні. Усі три типи роблять те саме – тікають із зони, де можна було б вирости. Тікають різними способами: через надзусилля, через знецінення, через зникнення. Це компас сорому Натансона.
Проблема таких дітей – не в тому, що матеріал заскладний. Скільки не спрощуй, вікно не розшириться, бо стискає його не складність, а ціна помилки. 5 балів з 32 з математики як прохідний бал, вага математики при вступі на рівні 7,5% для творчих спеціальностей – ну куди ще нижче?
А тепер уявіть, що така дитина виростає, а механізми нікуди не діваються. Бо змінити їх – це роки терапії.
Люди, що нападають на математику, знецінюють її, ігнорують дослідження і вимагають послаблення правил, можуть робити це з однією важливою метою – захист власної самості.
Тут не питання логіки, аргументів, доказів. Тут просто немає місця для зустрічі з реальністю. Перш за все – для невизнаних геніїв та їх батьків.
І дуже сумно спостерігати, коли державні інституції, замість того аби регулювати сферу, базуючись на науковому підході, починають безкінечно обслуговувати нарцисичні процеси певної групи людей.
Звичайно, можна піти цим шляхом обслуговування нарцисичної крихкості, але рано чи пізно PISA буде на табло.
P.S Важливе зауваження. При написанні посту спирався на психодинамічну рамку, де є своя специфіка доказовості.
Екстерналізацію важливо розглядати в контексті функції: чи вона обслуговує уникнення зони розвитку. Без цього будь-яке невдоволення учня можна списувати на нарцисичні процеси, ігноруючи факти, що середовище, вчителі, школа, програми, регулятивне поле тощо дійсно можуть бути неадекватними.
Але в реальному житті це часто поєднання двох факторів.
Автор: Филипп Духлий, клинический психолог, директор инжиниринговой школы BroBots.
