Події останнього часу, а особливо останніх днів, які відбуваються навколо реформування освітньої галузі, не те що дивують – вони просто заводять у ступор навіть тих людей, які на цьому розуміються.
Не буду кривити душею і говорити, що все те, що відбувається у сфері реформування освітньої галузі держави, я безумовно та безапеляційно підтримую. Маю певні застереження, побоювання та сумніви, щодо доцільності та ефективності певних дій та кроків.
Але про них говорив завжди: і коли працював у системі державного управління освітньою галуззю, і коли там не працюю вже більше 5-ти років. І не лише говорив, а й робив і роблю певні кроки, щоб уникнути небажаних наслідків і результатів.
Але особливий подив викликають активності окремих людей, які були і є дотичними до сфери освіти, людей, які обіймають високі державні та регіональні чи місцеві посади, людей, які стали освітніми експертами без досвіду роботи в освітній галузі, людей які у свій час робили аналогічні дій та приймали аналогічні рішення.
Подив, а скоріше роздратування викликає не відмінний від мого їхній погляд та ставлення до освітніх трансформацій ( вони мають на це право, та й інші думки мають існувати, бо у цьому сила демократії), а те, що не можу зрозуміти логіку їх дій.
Як можна працювати на високій регіональній управлінській освітянській посаді і публічно чи кулуарно висловлюватися проти державної освітньої політики (так, вона може бути хибною чи не відповідати особистому баченні, але тоді потрібно йти з посади, а не триматися за владний портфель)?
Як можна публічно вихвалятися освітніми досягненнями комунальних закладів освіти території якою керуєш, а віддавати на навчання своїх дітей чи онуків до приватних закладів?
Як можна вихваляти реформу НУШ при одному міністрові освіти, яка цю реформу започаткувала, і стати абсолютним противником і ненависником цієї ж реформи при зміні керівництва Міністерства освіти і науки?
Як можна, обіймаючи високу державну посаду, заявляти, що школа не готує учнів до НМТ, не знаючи того, що вона і не повинна цього робити (у неї є свої функції і завдання, які чітко виписані в освітніх нормативно-правових документах)?
Як можна давати поради та рекомендації щодо збереження шкіл, де навчання переважної частини учнів відбувається у форматі педагогічного патронажу, які не забезпечують елементарної якості освітніх послуг, не народившись, не вчившись і жодного дня не працюючи у таких закладах освіти і все своє свідоме життя провівши та пропрацювавши у місті-мільйоннику?
Як можна, працюючи в школі, не любити своєї робити і виставляти у соціальних мережах примітивні відосики, самостійно й свідомо принижуючи себе і свою діяльність?
Як можна нарікати на «не таких» теперішніх батьків здобувачів освіти, забуваючи, що вони були вчорашніми учнями?
Як можна, продукуючи недолугий законодавчий освітній спам, намагатися перекласти всю вину відповідальності за неможливість його виконати (поєднати непоєднуване) лише на теперішнього міністра, якого самі ж і призначили на цю посаду?
Як можна навчати своїх дітей у закордонних освітніх закладах і з величезним завзяттям захищати заклади свого виборчого округу, які не спроможні забезпечити бодай якусь, не говорячи про високу результативність та ефективність освітньої діяльності?
Як можна на людях сповідувати демократичну модель керівництва і робити все, щоб уникнути проведення конкурсного призначення директорів шкіл на посади або провести конкурси кулуарно?
Як можна сповідувати європейські принципи одним своїм єством, а іншим боротися за збереження совєцької моделі школи та освіти (бо вона була найкращою і зробила їх успішними)?
Ряд таких «як можна» можна продовжувати довго й довго. Але від цього не стане легше.
Виникає запитання: чому одні, починаючи з 2017 року, з моменту прийняття нового освітнього закону, який дав початок старту освітньої реформи, шукали шляхи і робили кроки, щоб його імплементувати, а інші чекали?
Чого? Манни небесної? Скасування змін?
Чому одні створювали мережу справжніх опорних шкіл, які насправді дали шанс багатьом дітям на отримання значно якіснішої освіти, а інші продували масовий «опорний спам» задля отримання доступу до освоєння цільових освітніх субвенцій?
Чому одні до вирішення інфраструктурних проблем закладів освіти підходили системно, а інші сприяли заміні вікон і дахів у закладах освіти, які закрилися через декілька років через відсутність учнівського контингенту?
Чому одні, провівши справжні комунікаційні кампанії, уже створили мережу справжніх ліцеїв – закладів старшої профільної школи, а інші волають про необхідність відтермінування реформування старшої школи, бо реформа не підготовлена і закриє доступ дітям до здобуття освіти?
Невже вони не розуміють, що такими своїми діями вони справді закривають доступ дітям до якісної освіти, сегрегують їх за місцем народження, проживання та здобуття освіти? Чи це вибори, запах і смак перемоги у яких витає в повітрі, так затьмарюють розум?
Такий дуалізм думок, дуалізм дій наштовхує на роздуми про свідоме чи несвідоме роздвоєння особистостей. Такі дії інакше як освітньо-політичною шизофренією не назвеш.
Господи, за що нам це? Напевно, за те, що мало молилися і погано вчилися. Молитви вони можуть посилити, а от із освітою у них, напевно, вже не складеться…
P.S. Знаю, що наражаю себе на хвилю хейту, на масу обурень, звинувачень та навіть образливих коментарів. Але свідомо роблю цей допис відкритим до коментування. Ніколи не вважав свої думки єдино правильними та єдино вірними, але й ніколи не стояв осторонь від суспільно-значимих та суспільно-небезпечних дій. Стерпю і тут.
Тримаймося!
Автор: Олег Фасоля, руководитель направления «Образование на местном и региональном уровнях» Шведско-украинской программы Polaris «Поддержка многоуровневого управления в Украине».
