Е. Щепетильникова: академическое сообщество – это прежде всего о доверии

Автор: Елизавета Щепетильникова, образовательный эксперт.

Уже чули, що український суд вирішив, що видача чужого тексту за власний – це законно? Я не здивована, чесно! 

У нас брехня на кожному кроці в системі освіти (не виключено, що і судді таким «балувались» у студентські роки). А влада лише «розводить руками». Хоча НІТ, вони звинувачують студентів у тому, що талановиті їдуть за кордон. А що ж там за кордоном?

Академічна спільнота – це в першу чергу про довіру. За кордоном (з мого досвіду США та Гонконгу) довіра забезпечується багатьма способами, бо зараз всі суспільства все більше вимагають підзвітності, у тому числі і від університетів.

Починається все з викладачів, бо саме викладачі є носіями академічної культури. Викладачі, як казав Бурдьє, соціалізують студентів у академічний хабітат. В університетах за кордоном робота викладача дуже складна. Потрібно займатися одночасно реальними дослідженнями, викладанням і адміністративною роботою. Можна говорити довго про навантаження, але це в жодному контексті не легко. Головне – академічна робота полягає в генеруванні якісних ідей. В Україні розуміння цінності якісних ідей лише починає формуватися, бо більшість "успішних" співвітчизників не розумом досягають своїх цілей.

Якість ідей оцінюється як через результати наукової роботи, так і освітньої діяльності. У нас багато критикують вимоги до публікацій у міжнародних наукометричних базах, але якщо там не публікуватися, то хто знатиме про ваші ідеї? Ніхто, тому науковці за кордоном конкурують за можливість першими сформулювати нові ідеї. Публікації обов'язкові, бо тільки рукописи не горять. Звісно, все залежить від галузі й десь будуть патенти і т. д.

Не менш важливим елементом в дослідженнях є етика. Не важливо чи є учасники людьми, тваринами, чи вивчаються артефакти – має бути мінімальний обґрунтований ризик для учасників дослідження. Вони мають розуміти можливість будь-якої миті відмовитися від участі. Всі ці процедури перевіряються етичними комісіями, тобто колеги-дослідники допомагають один одному сформулювати максимально етичні процедури.

А що ж там з освітою? За кордоном викладачі рідко дають студентам прості завдання, бо сенс вищої освіти саме в тому, щоб кидати собі виклик. У реальному житті дуже мало простих завдань, тож щоб студент міг колись стати успішним фахівцем, потрібно чимало навичок. За кордоном письмові завдання дизайнуються таким чином, щоб їх не було звідки списати. Додатково перевіряються на плагіат через програмне забезпечення. Екзаменатори бачать, який текст було скопійовано з інших письмових робіт. Але, що не менш важливо, виконати одне завдання ніколи не достатньо для того, щоб скласти предмет. Бали розподіляються між декількома завданнями.

В Україні теж є різні практики. Можна побачити викладачів, які чесно виконують свою роботу. Проте переважає совєтське ставлення до правил, які намагаються виконувати формально, а не відповідно змісту. Зміни вимагатимуть готовності до відповідальності, в першу чергу від викладачів! Потрібно нарешті зрозуміти, що академічна спільнота – це не лише свобода, а і відповідальність.

Оригинал