Ю. Латыш: финансирование высшего образования

Автор: Юрий Латыш, кандидат исторических наук, доцент Киевского национального университета имени Тараса Шевченко.

Бізнес має взяти на себе частину видатків на вищу освіту.

Міністр освіти і науки України Сергій Шкарлет заявив, що бізнес повинен буде компенсувати вартість підготовки студента Президентського університету в триразовому розмірі, аби найняти його на роботу. Думаю, подібну практику (в одноразовому розмірі) вже зараз доцільно поширити на всі університети.

Система вищої освіти України була створена за часів СРСР, коли в економіці панував державний сектор. Таким чином держава планово «замовляла» необхідну їй кількість фахівців і працевлаштовувала їх.

За роки незалежності структура економіки кардинально змінилася – домінуюча роль перейшла до приватного сектору. Як наслідок, скорочення державного сектору та виникнення ситуації, за якої понад 11 млн економічно активного населення не сплачує податків, державний бюджет більше не спроможний забезпечувати суспільні фонди споживання.

З початку 1990-х років держава залучала додаткові кошти у сферу вищої освіти за рахунок контрактної форми навчання, а нині намагається за інструкціями Світового банку просто закрити низку закладів вищої освіти й продати їхні приміщення, наче йдеться не про навчальні заклади з багаторічною історією й трудовими колективами науковців, а про кіоски, що торгують шаурмою.

За таких умов система державного замовлення у вищій освіті потребує суттєвих змін. Бізнес повинен взяти на себе частину видатків на вищу освіту. Адже на сьогодні держава «замовляє» фахівців, яких потім не здатна забезпечити роботою. Натомість приватний сектор отримує спеціалістів, у підготовку яких не вкладає ані копійки.

Сьогодні від бізнесменів часто можна почути нарікання на низьку якість вищої освіти, на відсутність у випускників практичних навичок та компетентностей. Але ж самі підприємці люблять повторювати, що безкоштовний сир буває лише в мишоловці. Перекладання фінансування навчання на плечі самого студента (а найчастіше – його батьків) видається ненормальним і може бути прийнятним лише в тому випадку, коли випускник планує працевлаштуватися шляхом самозайнятості або виїхати за кордон.

Конкретні механізми залучення бізнесу до фінансування вищої освіти потребують глибокого обговорення. І тут можливі різні форми. Приватний сектор повинен отримати можливість поряд із державою «замовляти» необхідних фахівців у закладах вищої освіти, створюючи цільові фонди для їх навчання – так звані «ендаументи».

Така практика широко розповсюджена у світі. Так, ендаумент Гарвардського університету перевищує 37, Єльського становить біля 30, Стенфордського – 26,5 млрд доларів, а сумарні активи ендаументів 809 університетів та коледжів США у 2017 році склали 566,8 млрд доларів. Капітали, сформовані за рахунок внесків випускників та партнерів, можуть сягати 25–45% бюджету американського університету.

Цільові фонди європейських університетів значно менші, але, наприклад, у Кембриджі та Оксфорді обраховуються кількома мільярдами фунтів стерлінгів. Для порівняння: бюджет МОН на 2021 рік ледве перевищує 5 млрд дол.

За умови фінансування університетських ендаументів представники бізнесу могли б отримати вплив на зміст навчальних програм, представництво у наглядовій раді закладів вищої освіти та групах забезпечення освітніх програм, організовувати проведення частини навчального процесу й практики на робочому місці шляхом дуальної освіти.

Ті ж роботодавці, які не матимуть бажання вкладатися в ендаументи, мали б компенсувати державі витрачені кошти на підготовку найнятого фахівця. Безумовно, тут може бути чимало зловживань, спроб ухиляння шляхом тіньового працевлаштування, перекладання видатків на плечі самого випускника тощо. Будуть проблеми з тими роботодавцями, які уявляють собі ідеального працівника як слухняного оруеллівського прола, і намагатимуться відповідним чином впливати на зміст освітніх програм.

Потрібно буде розробити механізм стимулювання тих роботодавців, які замовлятимуть фахівців високої кваліфікації в наукоємних секторах економіки. Можливі й зловживання з боку окремих «кмітливих» студентів, які, здобувши освіту за рахунок ендаументу, відмовлятимуться укладати контракт із роботодавцем.

Тому механізм участі бізнесу у фінансуванні вищої освіти має бути дуже ретельно прописаний законодавчо, а головне – у держави повинна бути воля виступити регулятором відносин у сфері вищої освіти й забезпечити виконання нормативно-правової бази.

Ось із останнім у нас завжди біда.