В. Белый: о компромиссах и имплементации реформ

Автор: Владимир Белый, заместитель директора по УВР, физико-технический лицей г. Херсона.

ЛЮДИ

У моєму кабінеті заступника директора позаду робочого столу висить на стіні маленька картинка з написом: «Посадовець та вчитель не мають бути компромісними щодо цінностей, але мають одночасно не бути конфліктними».

Як це – не бути байдужим до недоліків, автором яких не ти є і, одночасно, не судити інших, щоб не створювати конфліктів?

Так, у наших традиціях організації суспільної діяльності – це дуже не просто.

Адже ми звикли до дефініцій: «Хороший – поганий учень» чи «хороший – поганий вчитель», які потім стають студентами, працівниками, директорами чи державними діячами і у продовження тягнуть на собі аналогічні судження навколишніх: «Хороший – поганий студент», «хороший – поганий працівник», «хороший – поганий директор» чи «хороший – поганий президент/прем’єр/спікер тощо».

На жаль, у нас ота порада від мудреців: «Не суди – не судимим будеш» у реальній організації суспільного життя досі не знаходить своєї реалізації, починаючи з дитсадка, школи, а відтак і з сім’ї.

Натомість за кордоном ще зі школи та дитсадка вчителі та вихователі не використовують означень: «Молодець чи засранець». Як у ході живого спілкування, так і у відмітках на полях учнівського щоденника чи зошита.

Там у доречних ситуації випадках кажуть/пишуть: «гарна робота чи треба переробити наново».

Саме з цієї причини чи не всі українці, які звикли добротно виконувати свою справу, опиняючись за кордоном, відзначають, у першу чергу, наскільки робоча атмосфера у тамтешніх колективах є більш комфортною та людянішою, ніж зазвичай у більшості наших, вітчизняних.

ПРОЦЕСИ

Практично немає процесів, які б у своїй сутності не несли як мінімум дві принципово різних площини суспільно-економічної діяльності.

Наприклад, школа не може не бути одночасно і суб’єктом суто науково-освітянських норм права та відповідних технологій, і суб’єктом суто фінансово-економічних взаємовідносин та відповідних тому норм права.

Зрозуміло, що і відповідальність за матеріально-правовий бік існування школи лягає на одні органи, а за відповідність освітньої підготовки учнів вимогам державного освітнього стандарту – на інші.

Чи буде задовольняти націю якість діяльності школи, якщо перші (місцеві органи влади – засновники школи) щодо явно неякісної освітньої підготовки школярів будуть казати: «Це не наша сфера компетентності», а другі (освітній менеджмент) будуть на абсурдну мережу закладів на місцях реагувати так само зі свого боку?

Звісно, що ні – не буде, чому актуальний стан справ у вітчизняній освіті є свідченням.

БУТТЯ

Як же і не пересваритися, і не впасти у стан тотального самоусунення?

• По-перше, звернути увагу на існування практик застосування принципу ПЕРЕХРЕСНОГО підходу до організації своєї діяльності у рамках своїх повноважень.
• По-друге, стати просто цей принцип системно застосовувати.

Ось два простих варіанти дій щодо, наприклад, такої нівелюючої якість освіти практики, як поблажливе ставлення до списування, плагіату та оцінювання за хабар чи по блату.

ЗАСНОВНИК

Місцеві органи влади, якщо вони дійсно такими є, не можуть не розуміти, що за атмосфери безвідповідального ставлення до навчання вони апріорі не матимуть таких місцевих шкіл та університетів, що були б авторитетними для жителів громади і користувалися б у них попитом. Без цього молодь буде виїжджати до столиці та за кордон, і регіон перетворюватиметься у депресивну зону.

При цьому, не маючи прямих повноважень на втручання у перебіг освітнього процесу, місцева влада як засновник закладів освіти і як суспільно небайдужий орган не тільки може, а й мала б, офіційно звернутися до вищого державного менеджменту з вимогою чіткого нормативного регулювання своїй можливостей на звільнення з посади такого керівника закладу, який закриває очі на пануючу у його закладі практику поблажливого ставлення підлеглих йому вчителів до учнівського списування, наприклад. Чи ігнорування вимоги стандарту про здійснення навчання учнів/студентів державною мовою. Чи спотворення оцінювання результатів їх навчання.

Мова про таку чіткість та однозначність визначень у положеннях суто освітянських нормативно-правових актах, які б не давали можливості неадекватного ситуації її трактування судами задля повернення скомпрометованих власними діями керівників на посаду у ході тіньових домовленостей.

При цьому місцевий орган влади має наперед застерегти освітянських посадовців, що у разі бюрократичного зволікання чи ігнорування їхнього запиту він (орган влади) буде звертатися до вищого державно-повноважного органу.

НОРМОДАВЕЦЬ

Вищий державний освітній менеджмент розуміє, що апріорі кількість учнів у класі є більш ніж визначальним чинником якісної освітньої підготовки, бо у переповнених класах ні санітарно-гігієнічні, ні технологічно освітні характеристики й близько не відповідають умовам, що можуть гарантувати дотримання вимог державних стандартів освітньої діяльності.

Ось тому у всіх версіях освітніх НПА записана норма про «не більше ніж 30 учнів у класі».

Щоправда там нічого не написано про конкретні санкції до тих, хто цю норму буде порушувати у бік перевантаження класів.

При цьому освітнє керівництво та профільні посадовці всіх вищих відносно школи рівнів скидають з себе потребу діяти під приводом того, що «питання наповненості класів, якості мережі закладів певної громади, закриття шкіл не відноситься до їх компетенції».

Але ж воно і так, і ні, бо такі і багато інших питань мають за своєю сутністю перехресний характер, тобто освітнє впливає на кадровий потенціал громади, а матеріальне від засновника освітнього закладу впливає на освітню ефективність.

Ось тому освітянські органи мають криком кричати і вимагати у законодавців НПА з чіткими і однозначно зрозумілими, тобто невідворотними, санкціями до тих, хто порушує, приміром, норму наповненості класів чи мінімальні стандарти матеріального забезпечення роботи вчителів та навчання школярів.

Паралельно з цим, вище відносно школи освітнє керівництво, у випадках ігнорування на місцях норм освітніх законів мало б реагувати адекватно: офіційно звернути увагу місцевих органів на конкретні порушення та їхній обов’язок забезпечити виконання норм закону, а також про вже їхню відповідальність перед вищим керівництвом. І звертатися далі, але не полишати систему у стані безвідповідального хаосу і не подавати приклад тієї «байдужості (це не наша справа), про яку застерігав ще Юліус Фучик: «Бійся байдужих! Це з їх мовчазної згоди здійснюється все зле на землі!» І щодо освіти молоді зокрема.

Оригинал