Игорь Ликарчук: кому нужны августовские конференции?

Автор: Игорь Ликарчук, экс-руководитель Украинского центра оценивания качества образования, и. о. директора Учебно-методического центра обеспечения качества образования.

У освітніх начальників обласних, міських і районних рівнів зараз гарячуща пора. Думаєте із-за того, що незабаром 1 Вересня й потрібно гарнесенько підготувати школи до зустрічі учнів? Та ні. Потрібно встигнути перевірити, як ту підготовку зробили директори шкіл та вчителі і, головне, - підготуватися до так званих серпневих конференцій.

І ось тут виникає одне запитання: «А чи потрібно все те учителю?» Те, що «об’ізди» шкіл та їхня «прийомка» ні директору, ні вчителю не потрібні - то в цьому сумнівів немає. Жодних сумнівів немає і у тому, що й серпневі конференції потрібні лише начальству від освіти, а не вчителям.

На чому базується таке твердження? По-перше. У епоху розвинутих інформаційних технологій і комунікативних можливостей учитель, який хоче отримати будь-яку інформацію, має всі можливості її отримати. Учителю, який не хоче, жодна серпнева конференція не допоможе. Навіть, якщо його посадять в комфортний автобус, привезуть до зали, в якій вона проходитиме, нагодують та ще й дадуть 200 грн.

По-друге. Ці серпневі конференції, як правило, перетворюються в чергову піар-компанію для місцевих владців та майбутніх чи діючих депутатів. Яким напередодні початку навчального року потрібно згадати про вчителя і школу. Нормальні учителі це дуже добре розуміють. Тому й не бачать великого сенсу у витрачанні свого часу на відсиджування в залах подібних конференцій.

По-третє. Як правило, такі конференції не несуть глибокого змістового навантаження. А почути про місцеві рейтинги шкіл за результатами ЗНО, про те, в яких закладах зроблені ремонти, чи які учні стали переможцями усіляких змагань та олімпіад - далеко не та інформація, яка потрібна вчителю. ПРОФЕСІЙНОЇ розмови на таких зібраннях, як правило, НЕ БУВАЄ.

По-четверте. Формат проведення цих конференцій, який був започаткований іще в 1948 році, практично не змінився. Вони не є конференціями в нормальному розумінні цього слова, не є місцем для дискусій, обміну думками, пошуку консенсусу у вирішення тих чи інших освітянських і педагогічних проблем. Вони є трибуною для освітнього начальства, а не для вчителя. Як і за совка, начальство буде «вєщать» із трибун, а вчителі робити вигляд, що слухають. То кому потрібні ці спектаклі, в яких головні актори - місцеве начальство.

Якщо заглиблюватися в історію, то в дорадянський період освітньої історії, вчителі наприкінці літніх канікул ДОБРОВІЛЬНО збиралися на учительські з‘ізди, щоб обмінятися досвідом, повчитися у колег, поспілкуватися з однодумцями. Радянсько-комуністична влада проведення таких з’іздів заборонила, запровадивши щорічні серпневі конференції. Ці зібрання розглядалися виключно, як важливий засіб проведення ідеологічної лінії партії в освіті. Тому вони і втратили свою методичну сутність. Такими вони залишилися й до сьогодні.

Переконаний, що набагато більшу користь для вчителя мають (не)конференції EdCamp, що проводяться групою ентузіастів, і є фактичним відродженням учительських з’їздів. Саме такі форми роботи з учителями нам потрібні сьогодні. А не так звані «традиційні» серпневі конференції. Чи не час вже відмовлятися від радянських традицій і поширити декомунізацію на сферу методичної роботи з педагогами? Але що тоді робитиме величезна армія місцевих освітніх начальників та методичних діячів? Адже такі конференції доя них - одна із небагатьох можливостей показати себе у всій «красі».

Оригинал