Г. Клочек: коммунистическая риторика Сухомлинского

Там, где автор не мог выразить мысли прямо, прибегал к подтексту, особенно в вопросах национального воспитания

Г. Клочек: коммунистическая риторика Сухомлинского

Автор: Григорий Клочек, доктор филологических наук, профессор.

Проїжджаючи авто по трасі у бік Львова, завжди зупиняюся в селі Дяківці, що на Вінниччині, з метою хоч трохи побути в двоповерховому меморіальному музеї Михайла Стельмаха. Іноді заходжу і в школу, яка, кажуть, побудована на його кошти. Збережена й хата, де народився письменник. Дуже люблю цього письменника і, щоб побувати у створеному ним розкішному світі ЙОГО Поділля, іноді навіть переглядаю деякі твори. І з сумом розумію, що вони вже ніколи не будуть перевидаватися. Ну, можливо, ще «Гуси-лебеді летять…» та «Щедрий вечір…», які все-таки утримуються в шкільних програмах, будуть приємним винятком.

Коли запитую студентів, чи чули вони про такого драматурга як Олександр Корнійчук, вони здвигають плечима: не чули, а хто він такий? А був же драматургом під №1 не тільки в Україні, а й в усьому Радянському Союзі. Багаторазовий (їх, здається, не менше п’яти) Сталінських премій.

Є проблеми зі спадщиною Олеся Гончара. Його щоденники нещодавно видані. Але чи будуть видаватися інші твори, його «Тронка», навіть, здавалося б, опозиційний «Собор» (про «Прапороносці» мова, звичайно ж, не йде)? – то велике питання.

Ті ж проблеми з літературною спадщиною Олександра Довженка. Щоправда, його «Щоденники» залишаються вагомим документом епохи.

Соцреалізм виявився дуже токсичним. Нещадно токсичним. Смертельно токсичним. Величезний материк соцреалістичної літератури пішов під воду, у небуття. Назавжди, без надії хоч на якесь повернення. Обдаровані рідкісними мистецькими талантами Олександр Довженко, Михайло Стельмах, Олесь Гончар інтуїтивно (а може й цілком свідомо – хто знає?), щоб якось врятуватися від цієї токсичності і не виглядіти такими собі примітивними прикрашателями життя, описуючи конфлікти між хорошим і ще кращим, вдавалися до «романтично-піднесеного погляду на світ».

Зі спадщиною Василя Сухомлинського, e якій так багато є про «комуністичне виховання», на перший погляд така ж ситуація. Але лише на перший. Все набагато складніше. З його «етичними оповіданнями» все зрозуміло – це безцінний скарб, щоправда, ми не ще не вміємо ним як належно скористатися.

А як же бути з його педагогічними працями, густо пересипаними «комуністичною атрибутикою»? Для того, щоб зорієнтуватися в цій проблемі варто скористатися книжкою «Этюды о В. А. Сухомлинском. Педагогические апокрифы» (2008), що складається з матеріалів, зібраних Ольгою Сухомлинською. Ці матеріали засвідчують, якими ворожими були педагогічні позиції директора Павлиської школи для ортодоксальної комуністичної педагогічної «наука».

Спадщина кожного митця і кожного вченого має свою долю. Одну досить швидко забувають, іншу якийсь час тримають у полі зору. І лише небагатьом випадає залишитися у «великому часі» (М. Бахтін). Одразу скажемо: є всі підстави стверджувати, що спадщина Василя Сухомлинського належить до останніх. Вона не тільки ввійшла окремим значним розділом в історію педагогіки, а й зберігає свою актуальність. Мало того, стає дедалі очевидніше, що вона належить до тих небагатьох явищ духовної культури, які з плином часу викликають до себе більшу увагу. Розумію, тут, як мовиться, можливі запитання. І найперше — як бути з комуністичною словесною атрибутикою, якої в його текстах таки чимало. Комуністичне виховання, виховання на прикладі життя і діяльності Леніна, інших комуністичних вождів, роль піонерської та комсомольської організацій тощо — усе це й справді зустрічається в Сухомлинського досить часто.

Отже, з одного боку, твердимо, що спадщина Сухомлинського наділена здатністю оновлюватися в часі, набувати загостреної актуальності, а з іншого — немов ланцюгом пов’язана по руках і ногах комуністичною риторикою, що надає їй, на перший погляд, майже безнадійної анахронічності. Суперечливість очевидна. Вона кричуща, її не можна замовчувати. Вона потребує осмислення, тим більше що йдеться не лише про спадщину Сухомлинського, а й про величезний масив духовної культури, що творився кількома поколіннями талановитих діячів мистецтва і науки, яким випало жити в неймовірно складний час, коли на одній шостій частині земної кулі відбувався сповнений драматизму експеримент із побудови комуністичного суспільства.

Проблему комуністичного виховання, яка, на перший погляд, є основною в педагогічній спадщині Василя Сухомлинського, він розумів як проблему виховання ідеальної людини. Таке зіставлення було щирим, він вірив у нього, і ця віра давала йому свободу, без якої він просто не зміг би реалізуватися як людина з колосальним творчим потенціалом.

Але Система, з її диявольською здатністю розпізнавати своїх/чужих, багатьох тримала під своїм примружено-недовірливим поглядом. Так було в другій половині 60-х років, коли після «хрущовської відлиги» почалося «закручування гайок». Тоді з приходом Брежнєва комуністична верхівка заходилася активно «наводити порядок». З’явилося чергове пугало — «абстрактний гуманізм». Якийсь маловідомий у педагогічному світі завідуючий кафедрою Вологодського педінституту Б. Ліхачов надрукував в «Учительской газете» (1967 р., 18 травня) статтю під промовистою назвою «Нужна борьба, а не проповедь», у якій звинувачував Сухомлинського в «абстрактному гуманізмі». У статті вульгарно й бездоказово заперечувалися гуманістичні принципи педагогіки Сухомлинського.

У травні 1967 року, повернувшись після операції з лікарні, куди Сухомлинський потрапив через те, що осколки, які залишилися в його тілі після поранення, за його словами, знову «почали подорожувати», взявся переглядати газети й натрапив на згадану статтю. «Я прочитав, — пише Сухомлинський, — і втратив свідомість, знову довелося лягати в лікарню. …Коли поправився після другої операції, я хотів побувати в Москві, поговорити з редактором газети, запитати, чим викликаний тон статті. Але я не мав можливості цього зробити. Одного разу я зібрався зателефонувати редактору, номер уже був набраний, але я розхвилювався, в грудях страшно закололо, пішла кров, заворушився ще один кусочок металу, який я, до речі, отримав у битві під Москвою… Слухавку довелося кинути…»

Ставши відомим ученим, набувши величезного авторитету у вітчизняній педагогічній науці, він прагнув уникати обов’язкової комуністичної атрибутики — вочевидь, починав відчувати її тягар. До того ж як людина, наділена не тільки гострим аналітичним розумом, а й високими моральними чеснотами, він не міг не бачити, що Система почала входити у стадію розпаду. Але охоронці «ідеологічної правильності» і далі були напоготові. Рукопис його знаменитої книги «Серце віддаю дітям» кілька разів повертали з видавництва «Радянська школа» з вимогою більше згадувати Комуністичну партію, говорити про виховання дітей на прикладі Леніна, наголошувати на трудових досягненнях радянських людей… Його буквально змушували вставляти в текст комуністичну атрибутику. Тому й доводилося йти на поступки, інакше книга не побачила б світ.

І все ж таки у цих умовах він устиг зробити неймовірно багато. Його педагогічна система набула довершеності. Там, де не міг висловити думки прямо, вдавався до підтексту. Особливо це стосується проблем національного виховання. У його словах про важливість виховання любові до природи рідного краю, до Вітчизни відчувається глибока українськість. А в тій же книзі «Серце віддаю дітям» йому вдалося вберегти від цензури чудовий, сповнений любові до української мови розділ «Рідне слово».

У цей приблизно час в Україні шаленіла кампанія, спрямована проти «Собору» Олеся Гончара. Вірнопіддані літературні критики, озброєні настановами сумнозвісного академіка М.Шамоти, вишукували «абстрактний гуманізм» у покійного вже тоді Василя Симоненка, у Ліни Костенко, творчості інших шістдесятників.

Сухомлинський уважно стежив за цими процесами. Відомо, що він мав заборонений самвидавівський примірник книжки Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» З Олесем Гончаром він не був особисто знайомий, проте в тяжкі для письменника дні підтримав його листом.

Добре, що він, з його вразливістю, не знав про доноси в ЦК КПРС, які писали на нього деякі носії високих наукових ступенів. Як би він, автор сотень статей та багатьох книжок, що перекладалися на десятки мов і видавалися на всіх континентах, почувався, якби йому довелося прочитати, наприклад, таке (цитую мовою оригіналу): «Рекламирование концепции В.А.Сухомлинского в нашей печати представляется политически и педагогически нецелесообразным и даже вредным». (З листа до ЦК КПРС, підписаного тодішнім президентом Академії педагогічних наук СРСР В.Хвостовим).

Але 2 вересня 1970 року В.Сухомлинський пішов із життя — як тепер розуміємо, у вічність. Останні його слова сповнені туги за школою: «Знову вересень. Дзвоник. Діти йдуть до школи, а я йду із життя…»

Р. S. На світлинах: миттєвості відзначення 90-річчя Василя Сухомлинського в Павлиській школі

Освіта.ua
22.05.2018

Популярные блоги
В. Громовой: рубеж необратимости уже пройден Отрицательный отбор в образовании продолжается, ведь уходят лучшие, а «скамейка запасных» почти пуста
Е. Стадный: идея увеличения веса аттестата ошибочна Чем больше будут учитывать аттестат, тем меньше будет шансов у детей с хорошими знаниями из строгих школ
Д. Бабурин: образование за ширмой рейтинговой шкалы За ширмой рейтинговой шкалы 100-200, которую нам каждый год представляет УЦОКО, скрывается реальное состояние образования в Украине
В. Громовой: как спасти образование от развала Как вызвать бешеную ненависть, но спасти школьное образование от окончательного развала
Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Нет комментариев

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!