И. Примаченко: о бессмысленности школы

Автор: Иван Примаченко, основатель платформы Prometheus.

Вперше я гостро відчув безглуздість сучасної школи в 9 класі, коли мені задали написати твір на тему «Що таке щастя».

Написання творів в школі мені ніколи не давалося. Підводила то граматика, а то і сам вміст: шістки за дванадцятибальною шкалою були моїми постійними супутниками. Якщо б хтось сказав моїм вчителям (чи мені самому), що колись мої матеріали будуть публікувати провідні національні ЗМІ, а читати їх будуть десятки тисяч людей, то ми б розсміялися вам в обличчя. Вже пізніше я зрозумів, що проблема полягала в тому, що хоч вчителі не втомлювалися вказувати на мої помилки, але вони забували пояснити, як писати правильно.

Втім, коли я отримав завдання написати твір на тему «Що таке щастя», то зрозумів, що це мій шанс. Незадовго до цього мої погляди на це питання остаточно кристалізувалися в філософську позицію, що являла собою дивовижну суміш давньоримського стоїцизму, західного раціоналізму та східного буддизму. Мій розум 9-класника був в захваті сам від себе. Нарешті, мені справді є що сказати по темі твору! Я взявся за роботу з небаченим ентузіазмом. Три переписування з нуля і дві редактури самого себе, потому я з гордістю здав твір. Я знав, що тепер вони будуть змушені оцінити мій прогрес!

Тому, коли наступного тижня я дізнався, що знов отримав шість балів, то пішов напряму до вчительки вимагати пояснень. Які й були мені презентовані. Справа в тому, розтлумачила вчителька, що хоч граматично мій текст і був цілком адекватним, але його вміст нікуди не годився.

По-перше, замість цитування великих і наведення прикладів з чудових творів, які ми нещодавно читали, я висловив здебільшого свої думки. А які можуть бути думки з такого серйозного питання в учня 9 класу? По-друге, мої ідеї про щастя як пізнання і покращення світу навколо були абсурдними і нереалістичними. Не міг же я так думати насправді?

Навіть в 9 класі я розумів, що щастя поняття цілком індивідуальне. Намагання поділяти концепції щастя на «правильні» і «неправильні» звучало анекдотично. І цей абсурд зачепив мене за живе. Я вирішив відповісти єдиним розумним способом – ще більшим абсурдом. Тим більше, що нагода дуже скоро представилася – нам задали написати притчу!

Вдома на мене вже чекав тритомник Борхеса. Звідти я обрав одну з притч, ретельно переказав її своїми словами, уважно перевірив на предмет грамотності і здав на перевірку. Наступного тижня я йшов до школи з відчуттям внутрішнього тріумфу. Зараз ми з Борхесом отримаємо свої 10, а то й 11 балів, а потім відразу підійдемо з палкою промовою до вчительки: ось як, виявляється, потрібно писати, щоб отримати високі бали. Банально переказуючи думки інших людей!

У класі на мене очікував твір з оцінкою… все ті ж 6 балів! Що сталося? Можливо, вчителька впізнала притчу Борхеса? Чи мене підвела граматика? З нетерпінням я чекав на кінець уроку, щоб дізнатися розгадку. Нарешті вчителька розкрила тайну: граматика і стиль знов були пристойними, але сюжет притчі повна маячня, і взагалі не зрозуміло, що я хотів сказати. Моя заздалегідь заготована промова застрягла у мене в горлянці. Я розвернувся і вийшов з класу. Більше я не намагався отримати високі оцінки за твори в школі. Якщо Борхес не дотягнув до необхідного рівня, то хто я такий, щоб навіть сподіватися? Тепер я вчився лише сам для себе.

Оригинал