И. Ликарчук: немного о передовом педагогическом опыте

Автор: Игорь Ликарчук, экс-руководитель Украинского центра оценивания качества образования.

Кілька слів про передовий педагогічний досвід. Коли думаю над тим, яка кількість паперів списана, дисертацій захищена, змарновано часу під час висиджування на уроках і виховних заходах із намаганням зрозуміти цей досвід, оформлених описів, котрі припадають пилюкою в різних шафах і комірках - то стає страшно.

А ще страшніше від того, коли людина просто гарно й добросовісно виконує свої обов’язки, і це вже видається «передовим досвідом».

На мою думку, в кожному так званому «передовому досвіді» є дві складових: зовнішня сторона та його внутрішня сутність.

Зовнішню сторону можна побачити. Як гарне плаття, нову машину, посмішку...

А от внутрішню сутність пізнати дуже складно. Бо вона невидима. Особливо в педагогічній діяльності. Там, де працює душа. Й дуже часто буває так, що оця внутрішня сутність є, а зовнішності: яскравої, непересічної креативної - не видно... Тоді це вже не буде рахуватися «передовим досвідом».

Тож маю сказати, що вивчення, популяризація і впровадження передового педагогічного досвіду (його зовнішньої сторони) із середини 40- років минулого століття вважалося одним із найголовніших завдань совєтського школознавства. Так було записано в одній із постанов тодішніх ЦК ВКП(б) і РНК.

І от із тих пір й до сьогодні сила-силенна методистів цей досвід шукають, описують, вивчають, пропагують, примушують впроваджувати. Але через те, що вивчається і описується лише зовнішня сторона, то із впровадженням ой як не складається.

Бо ж чи не тому у нас так і не з’явилася сила-силенна директорів-Сухомлинських, незважаючи на те, що досвід Василя Олександровича описувався, аналізувався і впроваджувався тисячами тих, хто бував у його школі чи читав про нього.

Я переконаний, що справжній досвід не можна пересадити, як розсаду помідора, із одного горщика в інший. Чужий досвід може лише наштовхнути когось до пошуку своєї власної методи. Але у цього когось повинно бути бажання щось змінювати.

Тому прикро, що на оцю, в принципі, мало кому потрібну роботу затрачаються скажені фізичні, моральні та матеріальні ресурси. Необхідністю описувати власний досвід замучуються вчителі, котрі атестуються. Як квочки на яйцях, сидить на цих описах величезна армія тьоть і дядь в методкабінетах, центрах та усіляких РУНО. І шурхотять тими паперами, і шурхотять.

А багато директорів, приходячи до вчителя на урок, обов’язково радять чийсь досвід. Бо він їм подобається: як чиєсь плаття чи машина. А ККД від отого всього вивчення, писання, узагальнення, шурхотіння -- мізерний.

Хороший вчитель, якщо буде мати в тому потребу, сам знайде, де і в кого йому повчитися. І сам розбереться, де лише гарна оболонка, а де є душа.

То моя пропозиція така.

• Досить методичним тьотям і дядям морочити голови учителям вивченням отих досвідів.
• Досить псувати папір та плодити усілякі інші візуальні та невізуальні форми його узагальнення.
• Дайте учителям педагогічну свободу.

Від учителя потрібно вимагати лише результат. Як і від будь-якої іншої професійної діяльності. А як цей результат досягається - на основі власного чи чужого досвіду, то не так важливо. Головне, щоб він був.

Оригинал