Виктор Громовой: МАРАЗМ №17. МОНОцентризм

Реформировать образование сверху невозможно, его можно изменить только снизу - это аксиома образовательного менеджмента

Виктор Громовой: МАРАЗМ №17. МОНОцентризм

Автор: Виктор Громовой, образовательный эксперт, заслуженный учитель Украины.

«Будь-які суспільні зміни можна здійснити лише знизу. Якщо б був інший шлях,
 Бог послав би свого сина в царську сім’ю, а не в сім’ю теслі з Назарета».

Це фото сторінки із проміжного звіту «Діти й папери: як досягти балансу в школі?» свідчить про те, що МОНоцентризм залишається домінантним трендом у вітчизняній освіті. Ми досі знаходимось в полоні міфу про головну роль сильної вертикалі для здійснення освітніх реформ.

Система «ніпель»

У жодній країні світу не мала успіху жодна реформа освіти, яка йшла зверху. Реформувати освіту зверху неможливо, її можна реформувати лише знизу, - це аксіома освітнього менеджменту! Тож, немає сенсу освітянам-практикам писати якісь звернення до МОН, а нашим освітнім експертам розробляти ті чи інші документи в надії на те, що їх замість нас «втілять у життя» наші освітянські чиновники чиновників. У цьому випадку всі наші «прожекти» відскакували й відскакуватимуть надалі як «горох від стінки». Та, на жаль, «реформаторські імпульси» завжди йшли лише з одного боку: зверху вниз(система «ніпель»).

Потрібно навсправжки братись за реформування освіти «знизу». Бо хто б не був міністром чи начальником місцевого управління освіти, насправді за зачиненими дверима своєї школи освітню політику визначає її директор. І хто б не був директором школи, за зачиненими дверима свого класу, лише від вчителя залежить, як вивчатиметься той чи інший предмет у цій школі.

Висновок про те, що будь-які «чолобитні грамоти» до «начальства» з вимогами чи «слізними проханнями» прийняти якусь програму, щось запровадити чи щось ініціювати не мають сенсу, можу проілюструвати безліччю фактів. Зупинюсь лише на одному.

Фінальним акордом моєї роботи як голови депутатської комісії з питань освіти, культури, науки, спорту, молодіжної політики та у справах сім'ї Кіровоградської обласної ради стало прийняття на останній сесії обласної ради п’ятого скликання двох регіональних програм розвитку освіти.

До цього їх піддали нищівній критиці на засіданні депутатської комісії. Та попри це вкрай недосконалі документи у практично незмінному вигляді все одно подали на сесію.

Там я задав одне єдине запитання начальнику управління освіти, цитую сам себе: «Скажіть, будь ласка, чи не виникло у Вас бажання після обговорення на депутатській комісій цих програм, яке показало, м’яко кажучи, відсутність мінімально достатнього рівня їх підготовки, зняти їх з порядку денного. Ви могли б залучити кваліфікованих фахівців у якості співрозробників і вже на наступній сесії прийняти більш-менш адекватний реаліям документ?»

З огляду на те, що я попросив дати чесну відповідь, пролунало таке відверте зізнання: «У нас є виконавча дисципліна, і ми маємо до такого-то числа прийняти ці документи…».

Тобто, якої якості ці документи й чи будуть вони реально хоч якось впливати на стан справ, нікого не цікавить, головне – відрапортувати «наверх». Звісно, після прийняття цієї явної дурні, обласне управління освіти почало ще і вимагати від міських та районних управлінь(відділів) освіти «інформації» про виконання цих програм.

Тому їх прийняття не тільки не допомогло зробити якісний «прорив у майбутнє», а й заважало навіть підтримувати нинішній невтішних стан. Людям «на передовій» довелось відволікатись від роботи на складання додаткових «рапортів», основним джерелом яких був, є і буде «довідник Стеля»(та стеля, в яку доводиться до запаморочення в очах вдивлятись, щоб з’явились на папері красиві цифри).

Так і йде у нас усі 25 років незалежності «реформування» «зверху» освіти, якої насправді не існує.

Феномен перекладання відповідальності

Під час своїх майстер-класів з менеджменту інновацій я постійно стикався з цікавим феноменом перекладання відповідальності.

Якщо я спілкувався з вчителями чи завучами, вони говорили: ми все це розуміємо і підтримуємо, але розкажіть це нашим директорам шкіл.

У випадку, якщо я спілкувався з директорами, вони говорили теж саме: ми готові до інноваційного розвитку школи, але Ви повинні переконати наших начальників(завідуючих) управлінь освіти зняти бар’єри, які стоять на заваді прогресивним змінам.

У аудиторії начальників районного чи міського рівня реакція була однаковісінькою: ми «за», але «гальмом» є обласне управління і МОН.

Чиновники ж МОН переконували мене, що вони як ніхто інший щиро вболівають за долю нашої освіти, але що можна зробити з таким пасивним учительством, безініціативними директорами навчальних закладів, неадекватними начальниками місцевих управлінь освіти. Якщо ж мова йшла про питання, пов’язані з фінансуванням освіти то, як правило, ми чули варіацію на тему: «поганому танцівникові» Мінфін заважає.

Мій висновок з аналізу ситуації з феноменом перекладання відповідальності невтішний: ми звикли виправдовувати власну бездіяльність тим, що буцімто ми ніби й не проти, але «ВОНИ» не дають.

Утім, неупереджений аналіз ситуації показує, що вони – це ми, але у керівних кріслах. Змушений констатувати, що протистояння «вони – ми» у більшості випадків є міфічним. Насправді ж діє принцип взаємної амністії: вони вибачають нам пасивність і патологічний консерватизм, а ми дивимось крізь пальці на їх некомпетентність, чванство, а іноді й відверту злодійкуватість.

Якщо б багатотисячна армія вчительства та сімнадцятитисячний директорський корпус справді складалась із внутрішньо вільних людей, навряд чи чиновництво було б спроможне зупинити їх ініціативу та загасити ентузіазм.

У цьому випадку освітянське чиновництво змушене було б ставати іншим. А освітянські контори усіх рівнів від райвно до МОН потроху б відмовились від виконання ролі «великого брата» і натомість призвичаїлися б до нової ролі «великого спостерігача» та центру сервісного обслуговування навчальних закладів.

Зверху МОН

Спит Москва. В ночной столице

В этот поздний звездный час

Только Сталину не спится -

Сталин думает о нас.

Сергей Михалков, 1937 г.

МОНоцентричність нашої педагогічної свідомості та МОНоцентрична практика організації роботи освітньої системи, зрештою шкодить самому освітянському відомству, бо не дає можливості людям, які там працюють, задуматись над актуальними стратегічними питаннями її розвитку. Новопризначений заступник міністра Володимир Ковтунець зізнається: «Зараз бракує часу на Facebook, зрідка встигаєш переглянути пости, на дискусії при 12-14 годинному робочому дні просто немає сил».

Досить часто МОНоцентричний підхід набуває «дивовижно-сакрального» характеру. Наприклад, нещодавно президент чи не єдиної асоціації керівників шкіл, яка у нас реально працює, подарував мені каталог, у якому міститься перелік членів цієї організації та їх контактні дані. Зверху на титульному листі розміщено типовий для нас напис «Міністерство освіти і науки України». Звісно, усі дуже добре розуміють, що Міністерство освіти і науки України не відіграло ніякої ролі у гуртуванні двох сотень керівників закладів освіти нового типу у досить потужну спільноту.

На Заході такі об’єднання освітян називають NGO(неурядова організація). Ми теж ніби й є такою ж самою недержавною організацією, але чомусь продовжуємо по-лакейськи вигинатись перед Міністерством освіти і науки України: ми теж ваші, ми теж «під вами».

Можна було б сприймати це як данину традиції, якщо б справа була лише в тому, що ми формально «із ввічливості» осяюємо всі наші заходи назвою найвищої освітянської контори. Нам, як правило, потрібен лист Міністерства освіти і науки України адресований місцевим освітянським чиновникам, щоб вони таки «відпустили» членів наших організацій на з’їзд чи конференцію. Потрібен і дозвіл місцевого управління на те, щоб нас пустили у якусь школу. І як же нам обійтись без весільного генерала з МОН(місцевого управління) чи священної корови з АПН(якогось інституту післядипломної освіти чи методкабінету)!? Жоден захід у нас не набуде «високого» статусу, якщо їх не буде у президії й ми не надамо їм слова для ритуальної але, як правило, абсолютно пустопорожньої промови.

«Настоящих буйных мало» в освіті, тож не часто виникає запитання: а для кого ми це все проводимо - для МОН чи для себе?!

Як же без листа МОН виїхати у відрядження?! Його ж ніхто не оплатить. А, не дай Боже, у райвно запитають, куди я поїхав без погодження з ними?!

Звісно, можна було б проводити такі заходи під час відпустки чи у вихідний на базі конференцзали якогось готелю. Тоді б ми легко обійшлись без МОНоцентричних вигинань, але не звикли ми жертвувати вихідними заради громадської роботи. Тож продовжуємо хилитись (чи удаємо, що хилимось) під міністерське крило з огляду на те, що звикли збиратись у робочий час і не маємо зайвих коштів, щоб їхати власним коштом у відрядження.

Якщо ми справді захочемо на ділі стати NGO(неурядовою організацією), нам доведеться чимось платити за свободу. Зокрема своїм вільним часом і неможливістю використовувати бюджетні кошти. Якщо так станеться, відбудеться природній відсів багатьох учасників таких дійств. Багато об’єднань освітян можуть взагалі зникнути чи заморозити свою діяльність.

Утім, ті, хто виживе і зможе самостійно рухатись без МОНівських милиць, автоматично очистяться від багатьох наших болячок. Зокрема, від формування складу учасників семінарів і конференцій за добре відомим усім нам принципом 3 П(піонери (початківці), пенсіонери й п’яниці). Піонери (початківці) будуть шукати інші можливості надрукуватись заради захисту дисертації. Пенсіонери самі няньчитимусь внуків, а не їх внуки продовжуватимуть няньчитись з ними на конференціях. П’яниці ж питимуть гірку вдома і за власні гроші.

МОНоцентричність часто виправдовується необхідністю підтримування такого порядку в освіті, який дозволяє уникати ситуації коли «хто що хоче, те й робить».

Порядок в освіті, як і у будь-якій іншій сфері, буває двох типів.

Перший, - це той тип порядку, який підтримується сам по собі. Йде нормальний природній процес самоорганізації, самовпорядкування…

І другий тип порядку, - це те, що встановлюється зверху. Звісно, штучно встановлений порядок тримається на віковічному страху перед «начальством», на нашій інерції, несамостійності, на ілюзіях щодо міфічної сили владної вертикалі.

Зайве доводити абсурдність базової установки другого підходу, що мільйони високоосвічених людей не зможуть самостійно організувати освітній простір у нашій країні, стати дієвою силою освітніх реформ «знизу».

Приймімо як аксіому: ніхто з тих, хто опиняється «на верху» не здатен очолити й тим більше провести замість нас радикальні перетворення в освіті. Прогнозуючи вчинки освітянських чиновників, ми проектуємо їх вірогідні дії, виходячи із власного способу мислення.

Насправді ж у людей, які опиняються в керівних кріслах, переважає зовсім інший спосіб мислення. Якщо, попри всі «негаразди», ця система освіти хоч якось функціонує, її слід зберегти, - саме така логіка мислення домінує у людей, які хочуть зберегти своє «тепле» чи не дуже «тепле» місце і цій системі. Якщо вони змушені будуть погодитись на «капітальний ремонт» теперішньої системи освіти, удосконалення поганого зробить стан справ ще гіршим.

Ця система в принципі нездатна почати сама себе реформувати, тож буде лише імітація реформ, демонстративні шоу-реформи.

Звісно, лише цілковитий демонтаж під тиском знизу повністю прогнилої системи управління освітою і повне перезавантаження курікулуму(змісту шкільної освіти) здатні створити нову якість шкільної освіти.

Роздержавлення школи

Ми за 25 років існування національної системи освіти (1991 - 2016 роки) так і не приступили до виконання хоч і слабо артикульованого, але вкрай актуального для посттоталітарного суспільства завдання «повернення школи народу».

Завдання повернути народові школу, яка «переживає епоху страшного розвалу», було сформульовано ще дореволюційним часописом «Школа і життя». Його автори вбачали головну причина занепаду загальної середньої освіти у «загарбанні школи державою».

Та ми і в новому тисячолітті продовжуємо думати, що, йдучи шляхом максимально можливого роздержавлення школи, увесь світ йде «не в ногу» і лише ми крокуємо у правильному напрямку…

Зайве доводити, що ефективність держави, особливо пострадянської, у будь-якій сфері є вкрай сумнівною.

Усе, що в нашій країні залишилось централізованим, є вкрай неефективним. Навіть центральне опалення, яке дісталось нам у спадщину від радянської системи організації комунального господарства, постійно створює проблеми. Усе налагоджується як тільки з'являються індивідуальні котли або «автономка» в кожному будинку.

Тож, потрібно зменшувати вартість держави та не марнувати гроші платників податків на виконання функцій, які держава виконує погано або зовсім не виконує.

У освіті теж має відбутись процес роздержавлення. Люди на верхніх щаблях освітньої ієрархії у будь-якій країні світу, як правило, вирішують одну проблему: як би реформувати освіту, нічого по-справжньому не реформуючи. Адже нікому не хочеться втрачати владу, контроль над фінансовими потоками тощо.

До того ж, якщо завтра з'явиться проект Закону «Про освіту», у якому проглядатимуться радикальні зміни, будуть демонстрації протесту батьків і страйки освітян. Міністра освіти, який на це зважиться проклянуть сучасники й тільки років через 10-15 оцінять нащадки. Буде шалений спротив «вертикалі», відвертий саботаж освітянських чиновників усіх рівнів. Буде неготовність керівників шкіл працювати в умовах нового фінансово-господарчого механізму. Буде неготовність вчителів до роботи в умовах свободи педагогічної думки та дії… Кому це треба, окрім наших дітей? «Там, на верху» потрібно, щоб було тихо…

Завданням №1 на шляху роздержавлення системи шкільної освіти України є здійснення переходу від зовнішнього МОНоцентричного управління до школобазованого менеджменту(SBM) та лідерства.

Практика переходу до школобазованого менеджменту у будь-якій країні світу неодмінно підтверджує правоту простих істин: найкраще вирішують проблеми ті, хто найближче до них стоять, хорошою школою не можна(і не треба) керувати, вона сама знає, що робити...

Така децентралізація управління системою освіти, коли повноваження приймати рішення переносяться з центру на периферію, з вищих рівнів освітньої ієрархії на низовий операційний рівень, має наступні переваги:

  • децентралізована структура управління системою освіти є більш гнучкою, вона чутливіша до місцевих потреб;
  • делегування влади на місцевий рівень передбачає зростання відповідальності та розширення кола обов’язків шкільної громади;
  • децентралізовані структури більш ефективні й швидкі у порівнянні з громіздкими й повільними централізованими;
  • глибоке знання освітніх ресурсів та невикористаних резервів, посилення професійної компетентності вчителів відбувається виключно на місцевому рівні;
  • децентралізація посилює участь безпосередніх учасників освітнього процесу у вирішенні всіх питань розвитку школи.

Системі потрібно змінюватися докорінно. Змінюватися зсередини, без тиску ззовні вона не здатна.

Основна суперечність, яка не дозволить вивести систему освіти з кризи - це неадекватне реаліям часу визначення замовника освітніх послуг.

Чиновники головного відомства наполягають на тому, що замовником має залишитися держава. А раз так, то держава і визначатиме навчальні програми, обсяг фінансування тощо.

Батьки та громадські об’єднання (у тому числі й експертні), наполягають на тому, що замовником є громадськість, перш за все батьківська. Якщо так, то батьки повинні впливати на процес вибору та коригування шкільних програм і підручників та фінансування навчальних закладів.

Олена Єльнікова

Як уже показала довга епопея з підготовки та прийняття нового Закону «Про освіту», у нас, замість вкрай потрібного у нинішній ситуації радикального, буде помірковано-консервативний сценарій розвитку подій. З огляду на те, що збережеться начальникоцентрованість освіти, не варто очікувати на радикальні реформи шкільної освіти.

Витягнути себе з болота «за чуба» самостійно, як барон Мюнхгаузен, система освіти не зможе. Для цього потрібен активний громадський «буксир» ззовні. Та з огляду на те, що роздержавлення школи не передбачається і громадська складова і надалі буде лише фіговим листочком для прикриття «начальникоцентрованісті» управління освітою, не важко спрогнозувати: реформи шкільної освіти можуть згаснути, навіть не розпочинаючись.

Оригинал на сайте "Освітня політика" 

Освіта.ua
13.12.2016

Популярные блоги
В. Громовой: рубеж необратимости уже пройден Отрицательный отбор в образовании продолжается, ведь уходят лучшие, а «скамейка запасных» почти пуста
Е. Стадный: идея увеличения веса аттестата ошибочна Чем больше будут учитывать аттестат, тем меньше будет шансов у детей с хорошими знаниями из строгих школ
Д. Бабурин: образование за ширмой рейтинговой шкалы За ширмой рейтинговой шкалы 100-200, которую нам каждый год представляет УЦОКО, скрывается реальное состояние образования в Украине
В. Громовой: как спасти образование от развала Как вызвать бешеную ненависть, но спасти школьное образование от окончательного развала
Комментарии
Аватар
Осталось 2000 символов. «Правила» комментирования
Имя: Заполните, или авторизуйтесь
Код:
Код
Нет комментариев

Чтобы получать первым
все новости от «Osvita.ua»
в Facebook — нажмите «Нравится»

Освіта.ua

Спасибо,
не показывайте мне это!