Виктор Мисан: нужна ли критика проблем образования?

Автор: Виктор Мисан, кандидат педагогических наук, доцент, заслуженный учитель Украины.

Чи потрібно критикувати негаразди в освіті? Як на мене – потрібно. Чому? Критика є своєрідним способом очищення, що спрямоване на подолання негативних процесів і оновлення тієї або іншої сфери. Найкраща критика – конструктивна, коли паралельно із зауваженнями пропонуються і можливі варіанти розв'язання означеної проблеми. Однак способи і шляхи вирішення залежать від різних суб'єктів та їх волі.

Звичайно, коли йдеться про розвантаження шкільних навчальних планів та програм, основним суб'єктом, який монопольно володіє механізмами впливу на вирішення цієї проблеми, залишається Міністерство освіти і науки України. Саме ця установа ініціює затвердження, скасування і внесення змін до багатьох нормативних актів. Ми – рядові педагоги, освітяни, можемо лише щось запропонувати, виступити з ініціативою, почати змінювати щось лише в межах наших повноважень, які, на превеликий жаль, КУЦІ та ВУЗЬКІ. І, як правило, сьогодні більшість ініціатив йде саме з освітянського середовища. Натомість, інша частина цього середовища – батьки - МОВЧАТЬ. Окремі з них починають говорити лише тоді, коли відводять своїх дітей до дитячих садочків, а потім – до шкіл. До того часу, допоки ти не відвів своїх дітей до школи, ти не знаєш, яка вона, наша УКРАЇНСЬКА ШКОЛА. Батьківський загал залишається осторонь у реформуванні сучасної школи!

Хто і що заважає внести зміни до Державних стандартів старшої школи МОНУ, подати до Кабінету міністрів і на основі цих змін скоротити кількість предметів і зробити цю ступінь навчання профільною? Це ж наша, внутрішня державна справа. Ми тут не залежимо від якихось зобов'язань перед МВФ, ОБСЄ, НАТО, ООН і т. д. Чи залежимо? Чи маємо ми оглядатися на те, що там і як у сусідів, друзів-недругів? Чи мусимо передбачати, як це сприймуть, що скажуть, як відреагують? Ми зобов'язані подумати про себе і про наших дітей першочергово. Нас не влаштовує старша школа – ми змінюємо її: стандарти, державні програми, кількість предметів, зміст навчальних дисциплін, саму систему навчання. Ці зміни зачеплять навантаження вчителів? Дійсно, через скорочення навчальних предметів зменшиться і кількість годин, а окремі зникнуть із планів взагалі. То може варто запропонувати механізми вирішення цієї проблеми: зменшити тимчасово на перехідний період сумарне навантаження вчителям, що читають у старших класах; педагогам пенсійного віку запропонувати неповне тижневе навантаження; молодим спеціалістам давати навантаження в старшій школі лише за умови наявності магістерського ступеня (наскільки мені відомо у Німеччині в старшій школі педагогів із бакалаврським дипломом на роботу не беруть). Не стане проблемою розробка для кожного профілю моделі навчання, її структури, кількості предметів, створення інтегрованих курсів, якщо виникне така потреба. У нас же стільки докторів, членкорів, академіків АПН! Стільки коштів на них щорічно витрачає держава! Наших коштів. То чому б їм не попрацювати на нас, на благо країни, майбутнього і довести, що їх "напрацювання" таки чогось варті?

Але, щоб працювати на країну, потрібно:

• мати волю і бажання;
• відірвати «п'яту точку» від насидженого місця і спуститися із власновибудуваного «олімпу» в робоче освітнє середовище;
• потрібно походити у звичайнісінькі школи, яких десятки тисяч в Україні і побачити умови, в яких працюють старшокласники і вчителі;
• варто за тими підручниками, що створюються у кабінетах і відірвані від життя і вимог часу, спробувати вчити учнів, організовувати навчально-пізнавальний процес і показати, що вони не є свіжовидрукуваною макулатурою, на яку держава «вбахала» мільйони наших з вами грошей;
• нехай би «провідні методисти» зібрали учительський загал і навчили всім премудростям педагогічної майстерності (не розказали, а навчили на власному прикладі, власними методиками).

 І нам – педагогам варто задуматися над тим, як ми працюємо сьогодні. Чи задовольняє наша праця сучасні вимоги? Чи не краще: не мучити себе і дітей та сказати школі «До побачення»? Чи не простіше і результативніше: не виходити на роботу, коли місяцями не сплачують зарплатні?

Реформування сучасної освіти вимагає від нас ВОЛІ. Чи маємо ми її?

Оригинал