Виктор Громовой: не нужно «грызть гранит науки»

Автор: Виктор Громовой, образовательный эксперт, заслуженный учитель Украины.

Мій земляк, один з ватажків жовтневого перевороту Лев Давидович Троцький (1879-1940) на V Всеросійському з’їзді Російської комуністичної спілки молоді (РКСМ) 11 жовтня 1922 року сказав вікопомну фразу: «Наука не простая вещь, и общественная наука в том числе, — это гранит, и его надо грызть молодыми зубами. Я обращаюсь к вам и через вас ко всем наиболее чутким, наиболее честным, наиболее сознательным слоям молодого пролетариата и передового крестьянства с призывом: учитесь, грызите молодыми зубами гранит науки, закаляйтесь и готовьтесь на смену!».

Через кілька років Троцький став «ворогом народу», а от його ефектна фраза чомусь навіки в’їлась у нашу свідомість. І зараз постійно читаю заголовки публікацій: «Важко гризти граніт науки», «Скільки коштує «гризти науки граніт?», «Де «гризти граніт науки?».

Чому наука має бути саме «гранітом» і чому саме «гризти молодими зубами» є оптимальним способом обробки цього матеріалу Лев Давидович тоді не пояснив. Не пояснюють цього і нинішні прихильники «гранітного» підходу до опанування залізобетонним змістом шкільних програм. Навіть, попри те, що наші учні та студенти волають: «Хочеться смакувати суфле науки, а не гризти граніт».

Кілька років тому, у м. Утрехті (Нідерланди) побачив зразок того, як можна створити середовище для невимушеного вивчення учнями географії. Там, у Національному центрі з поліпшення школи APS Netherlands (www.aps.nl) немає цифрової нумерації кабінетів. На усіх дверях зображені річки і обриси континентів по яким та чи інша річка протікає. Вони так і кажуть: ось це заняття проходитиме в кабінеті «Ніл», а наступне — в кабінеті «Амазонка». Тож, не докладаючи ніяких зусиль мимоволі за кілька місяців назви всіх цих річок вивчиш.

Полюбити море!

Маю можливість спілкуватись з п’ятикласником, який демонстративно не вчить французьку мову, бо на його переконання: «це тупо зазубрювати по 10 слів», які він і прочитати правильно не вміє. Вчителька, звісно, кожного дня пише свої «рефлексії» в щоденник, адресовані його батькам в надії на те, що ті зможуть «вплинути» (про методи бажаного батьківського «впливу» краще промовчати). Дитина ця з сильним характером і почуттям гумору. Він тепер перший на очах всієї групи несе щоденник з тим, щоб вчителька там щось написала і «відчепилась». Це один із його способів відвертої війни із школою і цим вчителем. Війни в якій вчитель французької не матиме ніяких шансів на виграш доки не згадає єдиний ефективний спосіб взаємодії з такими учнями, який  підказував ще Антуан Де Сент-Екзюпері. Пам’ятаєте, його слова (цитую по пам’яті): якщо хочеш, щоб робітники збудували корабель, не наказуй їм йти в ліс та заготовляти дерево, не змушуй їх плести канати, ткати паруса… Зроби так, щоб вони полюбили море!

Тож, якимось чином треба зуміти закохати цю дитину у Францію, Париж, французький шансон, співачку Zaz… Це не так важко зробити у випадку, якщо ти сама закохана у свій предмет.

Не вірите, що це спрацює? Ось коментарі до інтерв’ю із Zaz: зря я в школе французкий прогуливал! Аж французский выучить захотелось.... нет слов просто.... обожаю)).

Цей простий секрет успіху педагога сформулювали ще римляни: Tantum cognoscitur, quantum diligitur (Пізнаємо настільки, наскільки любимо).

Щоправда для авторитарної педагогіки більш зрозумілим є інший принцип: не вмієш научимо, не хочеш заставимо! Та заставити цих дітей уже аж ніяк не виходить…

Особливістю радянської і пострадянської шкільної освіти є акцент на вимушеності (рос. произвольности) уваги до того, що доводиться вивчати. Наша шкільна система спеціально формувала у учнів здатність довільно керувати своєю увагою, тобто привчала робити те, що робити не хочеться. Тож, більшість дітей, вивчаючи географію, біологію чи іноземну мову вчилась не тільки і не стільки географії, біології чи іноземної мови… Вони вчились робити те, «що треба». Вчились мовчки (відкрито не протестуючи) робити те, що скажуть. Зрештою, вчились ставати зручними об’єктами для зовнішнього маніпулювання (саме це і було потрібно тоталітарному режиму).

Зайве доводити, що такий внутрішній чи зовнішній примус, щоденне насильство над самим собою, постійний страх не виконати те, «що задали» навряд чи сприяють появі позитивного ставлення до школи. Зайве доводити, що такі люди навряд чи будуть здатні стати лідерами, діяти творчо, мати спроможність отримувати  задоволення від життя…

По суті, кожному з нас, педагогів, зараз слід знайти власний варіант вирішення педагогічної дилеми: мимовільне, невимушене опанування знаннями чи здатність учнів вимушено керувати своєю увагою у процесі навчання?

Потрібне не важке, а важке не потрібне

«Подяка блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним». Епікур.

Говорячи про «дружню до дитини школу» (запозичую цей термін з англомовної літератури), змушений підняти руку, точніше перо, трансформоване у клавіатуру комп’ютера, на «святе», на систему принципів навчання. Зокрема, на поширену у нашій науковій літературі трактовку дидактичного принципу свідомості й активності. Як вважають деякі корифеї вітчизняної педагогіки, «справжню суть людської освіти складають глибоко і самостійно осмислені знання, набуті шляхом інтенсивного напруження власної розумової діяльності».

А що як і без «інтенсивного напруження власної розумової діяльності», просто граючись дитина набуває «самостійно осмислені знання»?! Утім, ми ж не шукаємо легких шляхів, у нас «навчання – це не задоволення, а важка праця».

Звісно, якщо б мова йшла про намагання підібрати кожному учневі в школі «природо відповідну (споріднену) працю», тоді б, як писав Г.С. Сковорода наслідуючи Епікура, «потрібне ставало не важким, а важке не потрібним». Природовідповідна праця — це виконання тієї роботи, яка приносить задоволення та до якої є найбільші здібності. Саме це і мала б запропонувати школа для кожної дитини, якщо б вона справді хотіла бути дружньою до неї. Та для нашої педагогічної практики більше підходить армійське: мені не треба, щоб ти це зробив, мені потрібно, щоб ти помучився.

Оригинал