Виктор Громовой: мы и они: поиск виноватых

Автор: Виктор Громовой, образовательный эксперт, заслуженный учитель Украины.

Упродовж останніх десяти років під час своїх майстер-класів з менеджменту інновацій постійно стикаюсь із цікавим феноменом перекладання відповідальності. Якщо я спілкуюсь із вчителями чи завучами шкіл, вони говорять: «Ми все це розуміємо і підтримуємо, але розкажіть це нашим директорам». У випадку, якщо я спілкуюсь із директорами, вони говорять те саме: «Ми готові до інноваційного розвитку школи, але ви повинні переконати наших начальників (завідуючих) управлінь освіти зняти бар'єри, які стоять на заваді прогресивним змінам». У аудиторії начальників районного чи міського рівня реакція була однаковісінькою: ми «за», але «гальмом» є обласне управління і МОН. Чиновники ж МОН переконували мене, що вони як ніхто інший щиро вболівають за долю нашої освіти, але що можна зробити з таким пасивним учительством, безініціативними директорами навчальних закладів, неадекватними начальниками місцевих управлінь освіти. Якщо ж йшлося про питання, пов'язані з фінансуванням освіти то, зазвичай, ми чуємо варіацію на тему: «поганому танцівникові» Мінфін заважає.

Мій висновок із аналізу ситуації з феноменом перекладання відповідальності є невтішним: ми звикли виправдовувати власну бездіяльність тим, що буцімто ми ніби і не проти, але «ВОНИ» не дають. Утім, неупереджений аналіз ситуації показує, що вони – це ми, але у керівних кріслах.

Таким чином, змушений констатувати, що протистояння «вони – ми» у більшості випадків є міфічним. Насправді ж діє принцип взаємної амністії: вони вибачають нам пасивність і патологічний консерватизм, а ми дивимось крізь пальці на їх некомпетентність, чванство, а іноді й відверту злодійкуватість.

Якщо б багатотисячна армія вчительства та двадцятитисячний директорський корпус справді складалися із внутрішньо вільних людей, навряд чи чиновництво спроможне було б зупинити їх ініціативу та загасити ентузіазм. У цьому випадку освітянське чиновництво змушене було б ставати іншим. А освітянські контори усіх рівнів від райвно до МОН потроху б відмовились від виконання ролі «великого брата» і натомість призвичаїлися б до нової ролі «великого спостерігача», який:

• Усвідомлює необхідність дотримуватись принципу «не нашкодь» і на практиці прагне не заважати закладам освіти у їх намаганнях ставати кращими;
• Уміє вимірювати «температуру реформ» (проводить соціологічні дослідження серед усіх учасників освітнього процесу, які виявляють реальну ситуацію в освіті);
• Здійснив перехід від управління людьми до управління процесами (володіє мистецтвом координування процесів, намагається підсилювати внутрішні процеси, спрямовані на розвиток, тощо);
• Виконує функції захисника прав і свобод усіх учасників освітнього процесу та, за необхідності, роль арбітра, експерта, великого поціновувача талантів тощо.

Красиво зіграти у футбол можуть лише футболісти, а тренери чи судді мають залишатися малопомітними. Якщо ж, наприклад, суддя своєю некомпетентністю псує красивий матч завжди є кому відразу ж публічно вигукнути: суддю на мило! А після матчу є кому дати професійну оцінку його діям.

У новому тисячолітті немає особливого значення, хто опинився у кріслі міністра чи який підручник прислали з МОН. За зачиненими дверима класу кожен вчитель є творцем освітньої політики. А кожен учень може легко заповнити прогалини наших недосконалих паперових підручників, занурившись у море інформації всесвітньої павутини.

Утім уже стало дурною звичкою нарікати на МОН чи місцеві освітянські «контори» замість того, щоб самому «тягти плуга». Це стає своєрідним виправданням власної бездіяльності. Звісно, легше гучно критикувати бюрократичні установи (їх справді є за що критикувати!), аніж тихо робити свою роботу.

Ми живемо у пострадянській реальності, для якої характерно лаяти тих, хто «зверху» (робимо ми це переважно на кухні). А з іншого боку, у нас більшість ректорів ВНЗ публічно підтримають будь-якого міністра освіти. Абсолютна більшість керівників шкіл підтримають будь-якого начальника місцевого управління освіти, навіть у випадку, якщо на цій посаді опиниться зовсім випадкова і явна непродвинута персона. Вчителі ж, зазвичай, підтримають будь-якого директора, який би їх не чіпав і «давав можливість спокійно працювати». Більшості ж учнів і батьків усе одно, який учитель, тільки б він ставив високі оцінки й особливо не «діставав».

Тож, є така собі фантасмагорія: усі незадоволені всіма, але усіх усе влаштовує. Щоправда, час від часу чую відгуки про те чи інше призначення, на кшталт «вона не тільки не знає куди йти, вона навіть не розуміє, де вона стоїть». Про таку ситуацію ще Сенека Старший казав: «Для людини, яка не знає, до якої гавані вона направляє корабель – жоден вітер не буде попутним».

Дуайт Ейзенхауер любив повторювати, що лозунгом справжньої демократії є фраза: «Дайте нам це зробити».

Підсумовуючи сказане доводиться констатувати, що є лише два варіанти проведення радикальних змін в українській освіті – фантастичний і реалістичний. Перший варіант це, якщо ми всі кожен на своєму рівні прагнутимемо не перекладати відповідальність один на одного, а почнемо діяти за принципом, сформульованим ще Теодором Рузвельтом: «Роби, що можеш, з тим, що маєш, там, де ти є». Це, звісно, фантастичний варіант. Реалістичним варіант буде у випадку, якщо до нас прилетять марсіани і за нас усе зроблять.

Оригинал