Пора! Іду мостом. Дорога "галицьким боком" досить добра; вориння з якимись надзвичайно високими колами. Гарно йти!.. Десь треба скрутити на стежку вгору до Юрі пікової хати, але де, не знаю.
Іду — і чомусь усе мені дає настрій. Це ж не є жадна "історія": от якихось 50 літ тому жив собі поліціант у Стебнях, а от чомусь те ж саме відчуваю, що і бродячи по руїнах древнього замку. Щось відбувалося от на сій дорозі, на сих безжурних царинках, під поглядом мовчазних верхів. Жили і терпіли люди, і десь отут, невидимо, але чутно, отут, по оцих стежках і царинках, розсипані німі символи їхнього терпіння. Коби лиш уміти відчитати.
Іде якийсь гуцул. Старий уже, а йде так жваво; ще й теркілу не малу на плечах має. Питаюся, де Юріщин оседок. Деякий час, ледве поспіваючи кроком, іду за стареньким.
— Маєте вже роки. Може-сте й того Юрішка сами виділи коли?
— А чіму ні?
— Ци рослий був чоловік?
— Не сказати. Лиш кулак мав такий, от єк би голова. Та йк ждепнет тим кулаком, то відразу десіть свічок си засвітит у вочах.
От і стежка направо та д'горі. Широка. Багато, відай, по ній ходжено. Йду — і все мені здається тут незвичайним. Може, от до цеї смереки в смертельнім одчаю притулялося людське тіло, сльози з моцних очей витискалися. А ночами збігала цим широким плаєм хижа банда Юрішкових пушкарів, летячи на якийсь кривавий пир.
Царинка. Сидять гуцули, гуцулки. Тільки молодий усе нарід. Але, може, що й скажуть. Підсідаю.
Два легіні щось собі заходять. Один озирає уважно цапі ну. На всі боки обертає, мало зубом не пробує і нарешті заявляє, що се цапі на його. Пропала десь на тамтім тижні і от…
Другий перечить… Приводить цілу генеалогію цапіни, хвилюється.
— Ти можеш божити? Божив би-с? Божив?
— Буду божити хуч сто раз. Троха вона поплескана, перероблена, але моя. Отут знак ше є, Юрінців Микула тєв бартков…
Оба розпалювалися.
— А я си див'ю, шо так їла цапіну обзерат? А він…
— За своє нема гріха…
— Най мені вилізуть очі або тобі…
Се було занадто буденне, а я був настроєний "історично". Переходжу до купи старших, наводжу розмову на Юрішка.
— А шо, правда, шо каут, шо клав сардаки та гроші плаями — дивити си, ци би хто не брав?
— Ає! Таже гроші отак редком клав та так лежєли цілий рік та ніхто не тєвав. Полотна, ади, клав. Ану би так тепер постелив полотно у лісі?
Очевидно знов, що за Юрішка було ліпше.
Дивно! От через верх лише перевалити, лежать Голови, старе опришківське гніздо. Там ім'я Юріштана — не символ лютості, нічим неоправданої жорстокості. В народній пам'яті лишилися тільки факти нелюдського збиткування над людьми. А от тут — ніби якийсь порядок олицетворяв собою Юрішко, появлялася друга думка о нім, коли там, за верхом, двох думок не було. І чим далі я слухав стебнянських людей, тим більше загадочною ставала передо мною великанська постать Юріштана, пушкарського отамана.
— А за віщо ж він синам вуха пробивав?
— Карав їх за тото, шо крали. Того не любив…
О!.. Це знов нове щось. Аж такий ригоризм чесності?
Оповідали про казкові господарські багатства Юрішка:
"Сто лопат, сто линев, сто грабель, сто…" Усього по сто.
— Неня наші длі сіна линев казали собі принести; а то, ади, щє з Єсенова тогди линви брали. А Юрішко казав собі дати шість линев — ключки шукав. Лиш неня не сперли та й тому не було біди…
Синам обірником вуха пробивав, "аби не крали", а у вдови линви відбирав силоміць… Дивний характер, загадочний характер.
І так по слову, по слову точиться бесіда, по крихіточці додаються фарби.
— Фусточку мав шовкову. Та вийдет із нев, із тов фусточков, на груник, махнет, то вже одні другим передавали та на чєс, диви си, — вже й ровта.
Я питався про сади Юрішкові та стави. Справді дивно. Он світло зеленіють на сутім тлі смерековім Юрішкові сади. У гуцула звичайно от пара сливок коло хати, черешенька, яблунька, а тут нараз величезний сад. Та ще й стави в нім. Се на такій висоті.
— Ех, паночку! Голодні люди тоті стави копали та й тоті сади садили…
Ага! Нарешті слово обурення. Ні таки, люди добрі!.. Здається, не був ваш Юріштан хранителем суспільного порядку, лиш зажерлим пушкарем, от яким його описують у Головах. Але… може, найліпше сказав от цей мій сусіда, старший чоловік:
— Шош робив добре, а шош і біду робив.
Дійсно, шош і біду робив. І то багато біди. І то лютої біди!
Іду далі. Сподіваюся побачити моцне господарство. Де йти, властиво, не знаю, але буду коритися інтуїції: мусять же ті невидимі сліди Юрішка завести мене, де треба.
І дивна річ! Сам себе висміюю: та що таке Юріштан? Чи це герой який, велетень? Що за комедія, що я наближаюся до його ще теплого житла з таким самопочуттям, як до місця праці великого генія людськості або до увінчаної древністю святині?
От сутки Юрішкового обійстя. Побій видко. Входжу в подвір'я. Усе викладене плиттям. Міцне було господарство колись. Хата велика, з важким заліззям на вікнах. Ні в кого з гуцулів ніколи я не бачив ґрат на вікнах.
Щось ніби черсачок. Трошки ідилії: старий гуцул лежить, а жінка ськає йому в голові. Цю працю і це вбивство дозволяє церков у неділю.
Пахне селянським закутком гуцульської хати — кожне село має свій питомий запах.
Привіталися ми, дивимося одно на одного. Як навести розмову на те все, по що я прийшов? Так вже багато мені треба довідатися від сього Івана. Бо це, певно, Іван, той любимий син Юрішка.
Але поволі-поволі бесіда налагоджується. Зрештою, Іван якось зрозумів, о що мені ходить, і почав оповідати досить охоче і зв'язно:
— Іше дєдевого діда забили опришки. Він служив у одного ґазди та був у стаї, а опришки прийшли рабувати та й берут усе — прото рабунок ідет. Та й дзерівний котев[71] кєгнут. А тот, ніби дєдев дідо, пізнав одного з тих опришків та й си вбізвали до него: "А прошу вас, Микулко, — ци там єк го вже звали, — не беріт кітла, не сиротіт худобу". А тот тогди опришок: "А ти мене пізнаєш?" — "Та шош трохи пізнаю…" А він тогди, опришок, нічого й не казав, та лиш за волосє, та на поріг, та й відтєв на порозі голов. А дєдя дєдів держєв горівку. Та дванаціт літ брав горівку на довг у одного корчмаря. А шинк мав там, коло ріки, — Іван показав рукою вниз до Черемоша. — Та дванаціт літ не платив за горівку та купував грунтец єкийсь, — і цес грунт тогди купив, бо мав дітей громаду: дванаціт синів. А корчмар давав шо, давав на довг, а витак передав горівку на другого ґазду, а до діда каже: "А може би, нам з тобов порахувати си?" Та й порахували си так, що дід винен за горівку шістьсот срібних левів, а поки віддаст, — корчмар забрав усі грунта.
А дєдя наш ніби був старший серед усіх дітей — та був у Кутах, шос там при сторожі єкійсь, ци де. А тоті сторожі та шотижня мали палити груби, то й дєдя наш палив. Та все просив у того пана у найстаршого гроші наперед. Шо віслужит, — та й наперед просит, шо віслужит, — та й просит наперед. А той питав пан: "Пошо тобі?" А дєдя показує усі тоти квіти, шо корчмар му давав, шо ніби повертав довг дєдя. Видтогди той пан дуже улюбив дєдю, шо він такий чємний. Та так, та так — відплатив дєдя тоті гроші, борг ніби, узєв грунт назад. А тут настала мандаторія, та й став дєдя старшим над тими пушкарями. А то тогди не так було, йк тепер. Тогди були злодійства великі, крали люди дуже, опришки були — та й дєдя усього то вічистив. Страх не любив злодійства. І нас так учив, аби не кєвати нічо. То кавалка хліба не вільно узєти без него. Було піде дес на цілий день, діти аби не сміли нічого кинути без него. То, було, ци Дмитро, ци Василь утнут собі хліба. А дєдя лиш прийдет та й си питат: "А хто то брав?"
А я такий був, шо най там шо буде, а я не кину. Та й питає мене дєдя, хто кєвав? А я кажу, ци там Маріка, ци хто. А дєдя тогди карав, дуже карав. "Я, — каже, — йк тікав від воська, то кілько місяців си ховав, та й бобу стручок не взєв з чужого городу. То так і ви маете робити".
Іще більше заплуталося у мене в голові, ще більше неясною стала передо мною постать Юріштана! Та невже ж мені, наслухавшися по цілих горах оповідань о нім, як о великім несправедливцю, жорстокім гнобителю, користолюбцю, — невже тепер зміняти думку під впливом оповідань рідного, та ще й улюбленого сина? Все те якось не вміщалося у мене в голові.
А Іван говорить. То сам говорить, то я його на мову витягаю — і кожне слово ще більше заплутує мене перед самим собою.
— Е, з дєдем варто було бесідувати — лиш ми з того не користали, бо боєли си. Такі ми були от їк залуджені. Він і не карав нас дуже, але ми виділи, єк він людей карає…
Тепер жалію, а тоді якась делікатність не позволила мені підійти до щирця, копнути в саме серце. Як його, здавалося мені, розпитувати сина про мучительства батька над людьми? А, мабуть, страшне щось було, коли діти самим образом тих кар були залякані навіки.
Мова точиться рівним струмком. Оповідає Іван про діяльність свого дєді.
(Продовження на наступній сторінці)