Останні слова вона майже прошепотіла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, і стрілки її химерних брів на цей раз не розлетілися до зачіски. Її безцвітні очі якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тоні її голосу прозвучало тільки одне: мовляв, туди їй і дорога — Ліді Спиридоновій!
— Що значить — не буде Ліди Спиридонової — сказала вона.— Що значить — ніколи, ніколи не буде Ліди Спиридонової?.. Про це я вас, товаришу, поінформую колись, а зараз — ходімте!
Вона взяла його під руку, і вони пішли. І чи то Марченко не вмів як слід ходити, чи то вона не находила в собі енергії й бажання міцно притиснутись до нього — у всякому разі, вони йшли "підруку" приблизно так, як іде сліпий з проводирем. Спиридонова мовчала.
Над городом уже стояло чисте небо і сонце розкидало свої теплі проміння. Післядощове повітря пахло тим ледве вловимим і надзвичайно приємним запахом, що завжди асоціюється з народженням нового, досі невідомого життя. Всюди шелестів симпатичний міський гомін і всюди, під ногами веселих балакучих пішоходів, тротуари фаркали бризками дощової води. І не тільки асфальт, але і звичайний сірий булижник почав блискати й переливатися в срібних ромбиках відзеркаленого сонця. На темно-синій грозовій полосі підвелася, як і завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому етері. Уже бігли автобуси, дзвеніли трамваї й між ними метушилися візники.
Спиридонова, що деякий час ішла в задумі й мовчки дивилася в землю, раптом сказала:
— Ну от — і пройшов потоп! І пройшла злива. Все змило! Рішуче все! І нема бруду. Правда? І хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одіж її і справді ще не зовсім підсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?
І боячись, що супутник не зовсім її зрозуміє, вона тут же поспішила додати:
— Я, звичайно,— сказала вона,— говорю не про цю сьогоднішню зливу, що допомогла нам зустрітись,— я говорю про інший потоп... Ви вже... збагнули?
— На жаль, мабуть, не зовсім,— сказав Марченко.
Спиридонова засміялась. Вона засміялась тим же неприємним сміхом.
— Як же так не зовсім? Ну?..— вона вмить вхопила його за руку й прошепотіла.— Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати.
Мужчина здивовано подивився на Спиридонову і промовив:
— Яка ви чудна дівчина... їй-богу!
— От бачите! — підхопила Спиридонова.— І ви кажете, що я чудна. І всі кажуть. А я от думаю, що непросто непорозуміння. І я вам, коли хочете, доведу... Ну от, скажім, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирі?.. Саме в тій, куди я вас зараз веду? Не знаєте?..
— Не знаю!
— Уявіть собі,— усміхнулась Спиридонова,— я теж не знаю. Веду... і не знаю. А втім, досить, давайте ще помовчимо.
Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, і тому дальшу путь вони продовжували мовчки.
З вулиці Карла Лібкнехта вони звернули й пішли по глухих нагірних заулках. На півдороги до квартири Спиридонової їх наздогнав мужчина з важкою текою в руці. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: він скоріш подібний був на обпатране курча, але у всякому разі вияснилось, що це не хто інший, як "відомий харківський опозиціонер" (так принаймні автор про нього не раз чув) — Коля Хрущ. Держав він голову на лівому плечі і чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь, час збирався комусь розповісти щось надзвичайно секретне.
— Драстуйте! — сказав він, рівняючись із Марченком (між іншим, "драстуйте" він вимовляв, як — "драстє").
— От і Коля,— зрадівши, кинула Спиридонова.— Це — до речі: ти мені, Коля, дуже потрібний.
Товарищ Хрущ враз почервонів, наче потреба, яку відчувала Спиридонова, носила надзвичайно інтимний характер.
— Я знаю, Лідусю,— поспішно сказав він.— Ти, будь ласка, не турбуйся. Я знаю!
Між Спиридоновою і новою людиною зав'язалася розмова і тому Марченко поцікавився:
— Може, я вам перешкоджаю?
— Боже борони! — поспішно заперечила Спиридонова.— Ви мене мусите обов'язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!
Вона і на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, він і на цей раз піддався її проханню. І, можливо, вони б решту путі пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.
Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокійно, раптом, ні з того ні з сього, загортався і, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив:
— Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Політбюра?
— Себто про яку це секретну постанову? — буркнув Марченко.
— Ну, та про ту ж, що...— І товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартійця.
— Покиньте, будь ласка, свої секрети,— ухиляючись, рішуче пробасив Марченко.— Яка там постанова?
Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бік Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) і знову, притримуючи свого співбесідника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рішуче ухилився.
— Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! — уперто сказав він.— Яка там постанова?
Товарищ Хрущ здивовано подивився на "дивака" (так принаймні він подумав про свого співбесідника) і безпорадно розвів руками.
— Я голосно говорити не можу! — сказав він.— Постанова дуже секретна.
— Ну, тоді і не треба,— добродушно посміхнувся Марченко.— Тоді й не говоріть.
Спиридонова зареготала і, зупинившись, схопила Хруща за теку.
— Ах ти Колю, мій Колю,— козлітоном заспівала вона,— нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня... І ніяк ти його не найдеш, Колю!
Хрущ зупинився. Він шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно... і навіть образливо. І, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспівала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом "і ти Брут" і, подивившись, промовив тихо:
— Ти, Лідуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну і глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.
— Ні, Колю,— сказала Спиридонова, раптом замислившись,— я й не думаю глузувати з тебе. То тобі просто так здалося.
То йому "здалося так"? Ну, тоді товариш Хрущ заспокоїться. І Коля заспокоївся. І заспокоївшись, він уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарешті, він знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:
— Невже вам не відомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? — ледве чутно промовив він.
— Себто це питання безпосередньо зв'язано з секретною постановою Політбюра? — Марченко добродушно посміхнувся і, батьківським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав:— Так я вас зрозумів?
Товариш Хрущ енергійно замахав руками.
— Нє! — тихо скрикнувши, заперечив він.— Це до секретної постанови не має ніякого відношення.
— Ну, так хто ж? — спитав Марченко і, відхиливши від себе товариша Хруща, додав: — І, будь ласка, не лізьте до мого вуха: я не глухий. Говоріть голосно.
— Ні, я так не можу,— безпорадно розвів руками товариш Хрущ, і видно було, що він і справді "не може так".
Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним сміхом.
— Ну, скажи мені, Колю, від кого ти ховаєш свої "секрети"? Від мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цій справі разів з двадцять інформував!
— Я тебе інформував? — тихо скрикнув товариш Хрущ.— Відкіля ти взяла, Лідусю?
— Так, ти мене інформував! І навіть давно вже інформував. І навіть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається мені, що ти мене кожної хвилини якось інформуєш.
— І це ти як?.. Серйозно говориш чи... жартуєш?
— Ах, Боже мій. Боже мій! Яка в тебе погана пам'ять, Колю... Ну, то слухай, що ти мені говорив...
І Спиридонова почала було розповідати, що їй говорив товариш Хрущ, але останній враз зблід і замахав руками.
— Ша! — тихо скрикнув він.— Я тобі не дозволю виголошувати на вулиці партійних тайн. Чуєш, Лідусю?.. не дозволю!
— Ну, от уже й на вулиці,— сказала Спиридонова.— Як же на вулиці? Яка ж це вулиця. Колю?
Яка це вулиця? Вона не розуміє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсім кладе голову на плече і непомітно киває їй пальцем... тепер уже на Марченка: при ньому цього ніяк не можна говорити!
— Так, Лідусю, не можна,— підкреслив він.— Ну, ти сама знаєш. Що "знала" Спиридонова, залишилося невідомим. Але, у всякому разі, вона на цей раз рішуче змовкла.
Марченко теж нічого не говорив, він тільки зрідка позирав на товариша Хруща, і в його погляді було стільки добродушної іронії, ніби він дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажім, з цілком серйозною міною грає якусь ролю, яка йому зовсім не під силу й яка його робить надзвичайно комічним.
— Де ви працюєте? — мило посміхаючись, запитав він Хруща.
— Як де? — із зовсім невиправданою похапливістю промовив той.— Хіба ви не знаєте?
Марченко безпорадно розвів руками і, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:
(Продовження на наступній сторінці)