На визначене їй судьбою діло.
"Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий,
Що вів Жидів з неволі фараона;
З тих, що їм дана власть і ціль висока,—
Житє чи смерть, все є для них корона.
(На лицях моїх слухачів заблисне
Де-де легенький усьміх іронічний;
Мене мов прутом він по серці цьвіга,
Та я спокій ще вдержую стоїчний).
"Се правда, я сей хлопський бунт підняв,
Щоб люд сей вирвать з вашої неволі,
Щоб збуркати його з важкого сну,
Зробити паном на свойому полі.
"Я гнав його немов лінивий скот,
В огонь і в січу, в труди й небезпеки,
Щоб знівечить плєбейські всі інстинкти,
Щоб гартувались лицарі-запеки.
"І близька вже була моя побіда,
Та я пізнав, що се побіда мас,
Брутальних сил, плєбейства і нетями,
А так не хтів я побідити вас.
"О, я пізнав, що так вас побідивши
Своєї місиї я не сповню,
Що ворога я посаджу на троні,
Під власний дім підкину я вогню.
"Я бачив, як ті лицарі завзяті,
Що йшли в огонь, що бились як орли,
В душі своїй були і темні й підлі,
Такі-ж раби, як уперед були.
"Я бачив, що якоїсь іскри треба,
Щоб душі їх розжеврить, запалить,
Щоб вуголь їх в алмаз перетопив ся, —
З такими-б тілько міг я побідить.
"І я зломав той знаряд непридалий,
Спокусу дешевих побід відверг,
Бо краща від плєбейської побіди
Для них була геройська смерть тепер.
(Всьміхались дами. Де в кого з панів
Явились знуджені, квасниї міни, —
Сказати-б то: "Бреши собі здоров!
Ей, грубшим вас кінцем заїду для відміни!)
"Народню справу мав я погубити,
А вашу власть скріпить від того дня?
Не вже-ж ви так сліпі, що власний розум
Вам не кричить на се: брехня! брехня!
"Чого не мав сей люд для повної побіди ?
Фізичних сил? О ні, він мав їх тьму.
Лиш ідеалу брак, високих змагань, віри,—
І се, панове, се я дав йому.
"Всі ті, що згибли у остатній січи,
Ну, чим були-б вони в спокійний час?
Раби, воли, що прожили-б весь вік свій
Хиляючись, працюючи на вас.
"Тепер вони погибли як герої
І мученицький приняли вінець.
Їх смерть — житє розбудить у народі.
Се початок борні, а не кінець.
"Тепер народ в них має жертви взір
І ненастанний до посьвят підпал;
Їх смерть будущі роди переродить,
Вщепить безсмертну силу — ідеал.
"А ви — ну, що дала вам ся побіда?
Зміцнила вас? О, ні! Зміцнила ваші пута!
Для вас вона сим пам’ятна одним,
Що зрадою і підлістю здобута.
"Для вас вона — пухкий, затрутий хліб.
Гнилі — ви гнити мете дальш від неї.
Я — вас скріплять ? Я викопав вам гріб,
Бо я — арістократ, а ви — плебеї.
"О так, стискайте зуби й кулаки!
Я гордо се говорю вам, без ляку:
Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами,
Ви перфумовані плебеї в фраку!
"Ви паразіти з водянистим мізком,
Ви неробучі, загрібущі руки,
Ви, у котрих з усіх прикмет зьвірячих
Лишились тілько хитрощі гадюки!
Тут гамір, крик скажений заглушив
Мою промову. З місць усі зірвались
І против мене тлум цілий спішив.
Сі за склянки, ті за шаблі хапались,
Ревли : "Мовчать ! Розсічемо ! Проч з ним!"
Блідиї дами за мужчин ховались.
Я не дрогнув між натовпом грізним.
X.
В тій хвилі залунало: Бам! Бам! Бам!
Дванацята година! Чи година?
Бам! Бам! Бам! Бам! лунає тут і там.
Здається, в місті дзвонів половина
Реве. Бам! Бам! Все дужше, все міцніш!
Немов якась могутня хуртовина
Страшенні тони б’ють! Немов той спіж
Росте, а з ним росте і тонів сила,
А кождий душу прошиба, мов ніж.
Бам! Бам! Бам! Бам! Мабуть заголосила
Уся земля і з жаху вся тремтить
І вся вона — розритая могила.
А голос все міцніє, б’є блакить...
Ні, се блакить є тим великим дзвоном,
А велетень по ньому б’є щомить!...
Бам! Бам! Гримить погрозою, проклоном,
Розпукою. І косу смерть взяла,
Щоб все житє скосить одним розгоном.
І в залі стала враз юрба ціла,
Закаменіла. Почало мінить ся
Яркеє сьвітло. Зразу поплила
Пурпура, мов кровавая криниця;
Вона пожовкла, — в жовтім блиску тім
Вид трупів разом приняли всі лиця.
Ось блиск посинів, і страшенний грім
Чи з неба? з пекла? все зглушив, основи
Землі затряс, і похитнув ся дім.
А сьвітла блиск зробивсь фіолєтовий,
А там зелений. Всі пани й пані
Були мов тіни, мов екран ґазовий:
Крізь них було все видно на стіні.
Лиш князь сидів, цинічно усьміхав ся,
Очима знак якийсь давав мені.
І тих очей його я так злякав ся,
Що скочив мов опечений. Де я?
Чого я тут? В яку нору запхав ся?
На сьвіт! На сьвіт! Уся душа моя
Кричить: на сьвіт! Хай там землі основи
Валять ся! Хай пекельная змия
Роззявлює пащеку, хай окови
Мене чекають — тілько відси пріч!
З поміж сих трупів, що не ждуть обнови!
І з залі вибіг я у ясну ніч.
XI.
Ясна ніч. Не чути грому. Не здрігаєть ся земля.
Небо чисте, фіолєтом місяць землю осьвітля.
Тихо скрізь, лиш дзвони стогнуть десь далеко, на полях;
Вулиця безлюдна, довга, мов набитий сріблом шлях
Простяглась кудись без краю просто-просто, мов стріла.
Ряд домів високих в тіни, другий ряд — одна, ціла,
Нерозривная фалянґа сотнями скляних вікон
В низ поглипує трівожно: бач, надходить похорон.
З разу військо йде в дві лави, сумно висять хоругви,
Білі мундури кроваві і оружя всі в крови.
Йде музика полковая, труби, сурми блискотять,
Та не чути ані згука, хоч, здаєть ся, грать хотять.
Далі коні ряд за рядом в такт копитами січуть,
Та ні ржаня, ні коменди, ані стуку їх не чуть.
Далі котять ся гармати, чорний ще від диму спіж,
Та пливуть так тихо-тихо, тіни не плили-б тихійш.
А за ними знов піхота, знов кіннота наче дим,
Знов музика, ґенерали, офіцири, піп один;
А за ним чотири коні, чорні, темний мов туман,
Тягнуть тихо наче тіни величезний караван.
Він укритий хоругвами, та вінців на нім нема,
А на верха домовина, таємниця мов німа.
Величезна, чорна — тілько металеві окутя
Блискотять — остатні іскри знівеченого житя.
Ані жінка, ані мати, ані діти, ані рід
Не ступа за караваном, не рида мерцеви в слід,
Але йде юрба велика, що й кінця їй не видать:
Ті волосє рвуть собі, сі мабуть хотять ридать,
Руки ломлять, б’ють ся в груди, виски пястями товчуть;
Але тихо! Ні риданя, ані шелесту не чуть.
Наче мла пливе лугами, мов ріка з глибоких плес;
Тілько дзвони все голосять, зорі глипають з небес.
І почув я жаль великий за мерцем таємним тим,
Що така народу сила тихо так іде за ним.
І почув я, що чимсь близький він мені, що к тим юрбам,
К похоронному походу прилучить ся мушу й сам.
І почув я, що на серці мені важко, тисне грудь,
Наче в сьому похороні винуватий я чим будь.
"Хто ж сей мрець?" — хтів я спитати, та бояв ся, що згрішу,
Що сповню великий злочин, перервавши сю тишу.
Але в серці те питанє все клубило ся, мов гадь:
"Хто-ж сей мрець, кого такії маси вийшли провожать?
Хто ті люде, що, здаєть ся, сотні тисяч їх ідуть,
А ні гомону, ні стуку, ані шелесту не чуть?"
Дармо зиркаю в їх лиця: щось знайоме є у всіх,
Та якийсь серпанок білий заслоняє риси їх.
Де в кого отверті очи, та без блиску, мов скляні;
Та затулені у иньших, мов ідуть в глубокім сні.
Величезний хід той суне, суне тихо, наче мла;
Вулиця глуха, безлюдна, проста-проста, мов стріла.
Два ряди домів без прорви, наче ґвардия німа,
І здається, ані краю, ні кінця їм десь нема.
"Хто сей мрець ?" клубить ся в серці те питанє, наче гадь.
"Хто сей мрець?" — свого сусіди врешті зваживсь я спитать.
Не підводячи обличя, не розплющивши очей
Відповів сусід мій глухо : "Мирон, Мирон мрець отсей."
"Мирон! Мирон!" Що за Мирон ? Все сказати би волів !
Але чом же серце в мене похололо від тих слів ?
Чом уста мої поблідли і трясуть ся і мовчать,
Мов отсе на них прибито вже смертельную печать?
Я підводжу очи в гору: ось вже й вулиці кінець:
Величезна чорна брама, а на ній з огнів вінець;
Під вінцем огнистий напис блимає, немов ільща:
"Хто сюди війде, надію най на віки попроща."
XII.
Хрести, хрести, хрести в вінках тернових,
Без написів, лиш огник, що горить
На кождім гробі — знак, що там, в дубових
Дошках, чиєсь горяче серце спить.
Хрести й огні довжезними рядами...
Аж на кінці, де на цілець ступить,
Зівають челюсти нової ями.
Тут зупинив ся караван. Весь люд
Розставив ся при гробі тім кругами.
І не було жалібних сьпівів тут.
Зняли із каравана домовину
І вже край гробу на землі кладуть.
Один із війська виступив на глину,
На горб, щоб добре всім його видать,
І рік, схиливши голову в долину:
"Позволите, панове, річ держать?"
(Продовження на наступній сторінці)