— Гадюки?.. Повнісінько!
— Ну-у?.. А які?
— Кобра, гюрза… От приїдемо — сам познайомишся.
— І в табір залазять?
— Обов’язково. — Обличчя в Ніни аж надміру серйозне. — Я щоранку з-під ліжка як не одну вигорну, то дві…
— З-під ліжка?
— Еге… Вони щоночі під ліжка залазять. Залізе й лежить. Або й у чобіт забереться… Я раз уночі стала взуватися, а там — гюрза…
— Вкусила? — аж холоне Юрко.
— Не встигла… Я ногу миттю висмикнула.
Юрко вже з повагою дивиться на Ніну.
— А ті, що під ліжками? — несміливо допитується він.
— Тих ми вранці ловимо і вбиваємо.
— І по скільки вбиваєте?
— По сотні, а то й по дві — скільки наповзе. А потім переберемо і які пожирніші — в суп!
— У суп?
— А ти що, не знаєш, що гадюки їстівні? От як консерви кінчаються, так ми й переходимо на гадюче меню. Суп із гюрзи, шніцель із кобри — за вуха не відтягнеш!
— Ти теж пробувала? — скоса дивиться на неї Юрко.
— А я що — гірша од інших? З’їм та ще й добавки прошу…
От тобі й маєш! Оце буде про що розповідати у класі, як повернеться з "поля"! Та хлопці всі повмирають од заздрощів! Заради цього одного варто з’їсти гадюку. Ну, якщо не всю, то хоч манюній шматочок. Хоч Юрко аж здригається, уявивши гадюку в тарілці. Мишу, й ту, мабуть, легше…
— А тебе не канудило?
— Од чого?
— Од м’яса гадючого.
— Спершу канудило, а потім звикла.
Дорога незабаром подерлася вгору. Зникли, залишившись позаду, сади, широчезна долина поступово повужчала, стислася, пологими хвилями набігали звідусюди все вищі та вищі горби, вкриті то лісами, то густими чагарниками, а то й зовсім безлісі, — тільки трави на них та отари овечі, що повзають сірими плямами, і на такому горбі обов’язково вершник застиглий, наче з каменю висічений і поставлений на тисячоліття. А за ними, за отими горбами, вже видно й гори: дикі ущелини, оголені скелі, що підступають все ближче й ближче, — ще кілометр, ще два — і могутня, до самого неба, стіна перетне їм дорогу, не пустить нікуди. Але дорога вперто веде уперед. Вона то врізається в один із горбів, коли вже не може його оминути, то притискається до навислої стіни, вузька, як лезо ножа, і тоді під самими колесами глибоко й моторошно відкривається прірва: в Юрка аж пальці німіють, так він стискає борт, а Зайкен жене, хоч би тобі що, закладає такі круті віражі, що аж голова обертом іде! А Ніна сидить, мов на канапі вдома.
Чим вище, тим стає холодніше. Спершу Юркові було аж приємно, та згодом став мерзнути. Але мовчав, терпів, аж поки Ніна сама догадалася: дістала дві ватянки, одну собі, другу Юркові, і він одразу ж зігрівся.
В табір приїхали зовсім по-темному. Довго спускалися вниз при засвічених фарах. Сліпучі промені розсікали пітьму, вони то губилися в чорній, як смола, порожнечі, то впиралися в кам’яну стіну, що нависала над дорогою, грізно й похмуро, — все нижче й нижче з’їжджала машина, тому спускові, здавалося, кінця-краю не буде, аж ось вузька кам’яниста дорога, що звивалася вузьким серпантином, закручена, як сталева пружина, довкола гори, враз випрямилася, стрілою прослалася обіч гірської річки, що глухо й потужно ревла ліворуч. Знову потеплішало, ласкаве повітря долини війнуло в обличчя, а вгорі, прямо над головами, на чорному тлі замиготіли ясні та великі зірки. А попереду, з-за кам’яної стіни, лилося сріблясте сяйво.
— Що то? — спитав Юрко зачудовано.
— То місяць. Сходить з-за гір.
Машина круто повернула ліворуч, і Юрко прямо перед собою побачив інші вогні, розсипані при самій землі.
— Ото вже й наш табір.
Юрко аж звівся, щоб роздивитися краще. Світло від фар побігло-побігло вперед, наткнулося на дерева, а поміж деревами вже було видно намети і людські постаті: в таборі не спали — чекали на них. І не встигла машина зупинитися, як її з усіх боків обліпили люди: веселі бородаті й безбороді обличчя, десятки незнайомих Юркові людей. Всі вони обіймали тата, що вийшов з кабіни, а Зайкен уже одкрив борт кузова, і десяток рук потягнулося одразу ж до бочок і ящиків, до лопат та ломів — розвантажувати. Юрко, не знаючи, що йому робити в оцій веремії, оглянувся безпорадно на Ніну, але Ніни вже не було, вона встигла зіскочити на землю, і Юрко сидів ні в сих ні в тих, поки не пролунав татків голос:
— Юро, а ти ж чого? Злазь!
Юрко заніс через борт ногу, і його одразу ж підхопили чиїсь дужі руки…
Потім вони сиділи у великому наметі за довгим столом з грубо збитих дощок і вечеряли. Було тісно, бо набилося повнісінько, на столі в алюмінієвих мисках парувала страва: м’ясо з картоплею. Юрко підчепив виделкою шмат м’яса і тільки розкрив рота, як зустрівся поглядом з Ніною, яка сиділа навпроти. Ніна усміхнулася хитренько до нього, провела пальцем по столу звивисту лінію. "Гадюка!" — здогадався одразу ж Юрко й одсмикнув м’ясо од рота.
— А ти чого не їси? — запитав згодом тато.
— Так… Щось не хочеться…
— Втомився? Зараз підемо спати.
Юрко жував лише хліб, намагаючись не дивитися на м’ясо, а Нінині очі вже одверто сміялися з нього. Він уже й не знав, чи гадюче м’ясо в тарілці, чи Ніна його обдурила, однак не міг пересилити огиди.
Трохи заморив черв’яка, вихиливши аж три кухлі чаю.
Одразу ж стало хилити на сон. Лампочка вгорі раптом роздвоїлася, гул голосів то стихав, то наростав, обличчя людей розпливалося, наче в тумані. Юрко щосили тримався, щоб не заплющити очі, аж поки тато, звівшись, скомандував спати.
Їхній намет стояв недалеко від кухні, під таким високим та густим деревом, що тут було темно, хоч в око стрель. "Зате вдень прохолодно", — сказав тато, одводячи брезентову запону. Пошукав у темряві, клацнув вимикачем, і вгорі, під шатром, яскравою кулькою спалахнула електрична лампочка.
В наметі було чисто і затишно. Під ногами — товстелезна кошма, по обидва боки — складані ліжка, вже й застелені, а посередині — стіл, і ще якісь ящики — Юрко не став і роздивлятися: поспіхом роззувся, роздягнувсь — і в постіль.
Прокинувся від того, що йому захотілося надвір. Виліз з-під ковдри, опустив був ноги, та одразу ж шарпонувся назад: згадав про гадюк, які уночі заповзають під ліжка. І вже здається Юркові, що й у нього під ліжком гюрза: причаїлася, чекає, поки він ступить на підлогу.
Забився Юрко під ковдру — дихнути боїться. Вдивляється в темряву — мовби щось і посеред намету ворушиться. Отам, біля столу. Не інакше — кобра.
Юрко уже й не вставав би, аби ж не той чай: три кухлі випив здуру! Кректав, кректав, а потім не втримався:
— Та-ату!
— Га?
Тато заворушився, заскрипів ліжком.
— Що тобі, Юро?
— Хочу надвір!
— То сходи.
— Так під ліжком гюрза!
— Яка ще гюрза? — здивовано тато. — Що ти вигадуєш?
— Гюрза, — вперто Юрко. — Я сам тільки-но бачив.
Тато встав, увімкнув світло. Юрко повів боязко поглядом по кошмі: гюрзи ніде не було.
— То тобі наснилося, — зауважив тато.
Юрко промовчав. Обережно звісив голову, заглянув під ліжко. Там теж було порожньо: стояли тільки його черевики.
— Та не бійся, — заспокоював його тато. — На кошму жодна гадина не полізе. На ось тобі ліхтар, надворі присвітиш. Чи тебе, може, провести?
— Я сам, — відповів Юрко, присоромлений.
Надворі водив туди-сюди ліхтарем, висвічував перед собою дорогу, роздумував: набрехала йому Нінка про гадюк чи правду казала? Мабуть, таки набрехала… І про м’ясо гадюче… А він, дурень, повірив.
Розсердився на Нінку, аж засопів.
Лежав потім у ліжку, довго не спав: думав, як одплатити Нінці.
Нагода випала не скоро: десь за два тижні. За той час Юрко освоївся в таборі, роззнайомився, знав усіх в обличчя. І вже з тиждень ходив із татом в ролі колектора — документувати довжелезний, метрів на триста рів, викопаний шахтарями (і такі фахівці були у них в таборі) в одній із ущелин біля підніжжя гори.
їхня долина, коли б на неї глянути згори, нагадувала вузьку та довгу долоню, що закінчувалася ще довшими пальцями — ущелинами. Наче хто натиснув на гори, коли вони були ще м’якими, долонею та й полишив свій слід. У долині, над гірською неширокою річкою, в якій день і ніч ревла потужно вода, росли густо дерева, під ними були нап’яті намети геологів, а ближче до "пальців", на оголеній од рослинності місцині стояли напівзруйновані дивовижні споруди, без вікон та дверей, обнесені кам’яними парканами. Юрко довго губився у здогадках, що то таке, аж поки Зайкен пояснив, що то давні могили казахів, які колись жили в цій долині, — всього дві сім’ї. Після того, як у горах був землетрус і їх мало не завалило уламками скель, обидві сім’ї перебралися донизу, в кишлак, залишивши мертвих стерегти цю долину.
Юркові страх хотілося заглянути досередини, але Зайкен попередив, щоб він був обережний: там водяться змії.
— Гюрза? — спитав з надією Юрко: досі не стрів жодної змії.
— Гюрза.
— А кобри там є?
(Продовження на наступній сторінці)