— Нам ще цього не вистачало! Доведеться спішно дзвонити в Берлін. Хай піднімають по бойовій тривозі бронетанкову дивізію в Підмосков’ї!
І тієї ж миті біля великокнязівської подушки на приставному столику несамовито, — здавалося, що він аж підстрибує в захваті, сам збуджений тією незвичайною новиною, яку він оце зібрався передати, — задзвонив державний телефон з двоголовим орлом.
— Не бери… Не знімай трубки, ми спимо… Міцним сном п-праведників, — затряслася як в лихоманці велика княгиня. — Я ще не встигла тобі й спадкоємця народити… Коли ж я тепер народжу? Та й кому він буде потрібний, спадкоємець престолу, який у тебе хочуть відібрати?!. Це він дзвонить… ВІН. Буде забирати в тебе ярлик на князівство…
— Так я йому й віддам, — силувано бадьорився великий князь, який у ту мить значно і значно поменшав в об’ємі. — Де охорона?!. Арештувати його! Негайно повернути до мавзолею! На вічне зберігання в саркофазі! А тих… бальзамувальників — на дибу!!!
— На яку це… д-дибу?
— А на ту, на яку посилав своїх противників Іван Васильович Грозний.
Але трубку все ж таки зняв — злякався її не знімати.
— На дроті — Берлін! — заторохтіла телефоністка. — Герр Йосип? Зараз з вами — приготуйтеся, — буде говорити сам пан рейхсканцлер!..
І тієї ж миті в трубці почулося знайоме хрюкання.
— Герр Йосип?.. Вітаю великого московського князя з епохальною подією… ("І коли вони в Берліні встигли дізнатися про воскресіння забальзамованого Сталіна? Невже це й справді не сон"? — встиг подумати герр Йосип). Щойно в Берліні у своєму мавзолеї після чергового перебальзамування щасливо воскрес і ожив фюрер німецького народу і всього прогресивного людства… Так, так, Адольф Гітлер… Але, але, герр Йосип?!. Де ви пропали? Чому я не чую ваших радісних вигуків? Фюрер від імені трьохсот бронетанкових дивізій вермахту і всього німецького народу передає сердечне вітання своєму другові Йосипу Сталіну! Гаряче — найгаряче.
Фюрер вже збирається той, як його… драх нах Остен!..
І в ту мить вони обоє й проснулися. Одночасно. Великий князь і велика княгиня. І вдруге тієї ночі їм снився спільний сон. Один і той же — обом. Одночасно. Ну й дива-а!..
— Невже він і справді в-віщий? — як в ознобі трясся герр Йосип.
— Нам ще цього не вистачало!
— Але я ніколи… Ні Гітлеру, ні Сталіну не віддам ярлика…
— Так ніби вони в тебе будуть питати на те дозволу…
Сиділи на постелі в сорочках і сполошено та сторожко дихали, не розуміючи все ще де вони: по той бік сну чи вже по цей?..
Десь на зубчастих мурах Кремля — аж у палатах чути було, — галасувало й каркало вороння.
Двоголові орли на вежах державно сяяли і їм здалося, що Сталін таки повернувся до Кремля аби відібрати у нього, Йосипа ІV Джугашвілі—Грозного ярлик на князівство.
— Там чудеса… — бурмотіла і теж тряслася велика княгиня, — там… Сталін бродить…
— Що ти… мелеш, німкене? — схопився великий князь і на всяк випадок притягнувши до дверей спочивальні ще одну важенну тумбу, підпер нею двері. — Який Сталін? Пушкіна треба краще читати. У нього — лєшій.
— Яка різниця, — відмахнулася велика московська княгиня. — У вас, на Русі, все можливе.
— Це у вас… у вас все можливе, — накотився на неї князь і за сумісництвом муж.
— Де це у нас?
— У вас, у вас, — як затявся великий князь.
Але вона його вже не слухала, все ще бурмочучи:
— Там чудеса… там Сталін бродить…
І хоча в Олександра Сергійовича бродив зовсім не той "лєшій", але справді — яка різниця?
Епілог
ПОСМЕРТНЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ ВОЖДЯ
…Здавалося, ніщо не віщувало неприємностей для забальзамованого і перезабальзамованого вождя, якого вже третій рік як підселили в чужий Мавзолей, що таким робом був перетворений в комуналку. І три роки над входом, на багатотонному гранітному блоці біліли два прізвища насельників: "Ленін" зверху і "Сталін" знизу.
І раптом 28 жовтня 1961 року під вечір Мавзолей було спішно огороджено щитами з написами:
"ЗАЧИНЕНО НА ЧАС РЕМОНТУ".
Москвичі і гості червонозоряної столиці гадали: що — чи кого? — будуть ремонтувати в Мавзолеї? Сходились на тому, що вочевидь його пожильців, дві високопоставлені мумії.
Ще через два дні посилені наряди міліції безцеремонно очистили Красну площу від гуляк: мовляв, у зв’язку з тим, що буде проводитись репетиція параду і техніки до свята 7 жовтня.
А тим часом за Мавзолеєм під Кремлівською стіною фанерними щитами для чогось — чи для когось? — огородили місце. В акурат на одну могилу.
І мовби правда. Щодо могили. Адже в майстерні на території кремлівського Арсеналу столярі спішно збивали труну — домовину.
Гм-гм… Для кого? Покійника у Кремлі на той час мовби ще не було і не передбачалося, хоч кандидатів на таку роль там було через одного.
Тим часом солдати Кремлівського полку за фанерними щитами під Кремлівською стіною спішно копали могилу. Під вечір 31 жовтня її дно і стіни виклали залізобетонними плитами — готово! Але для кого? Всі боги, сиріч члени Політбюро ще живі, інших якихось високопоставлених покійників навіть і не передбачалося.
Хоч покійника і на позір ніде не було видно, але в 21.40 за московським часом за Мавзолеєм зібралися члени Урядової комісії на чолі з Миколою Шверником (на той час голова Комітету партійного контролю і звичайно ж — Герой Соцпраці). Ще через 5 хвилин високопоставлені кремлівські бонзи не дивлячись один на одного, в супроводі керівника 9–го управління КДБ спустилися в Мавзолей. У всіх були пісні обличчя — наче вони перед цим добрий місяць постилися.
Шверник навіть плакав. Принаймні, шморгав носом.
Це коли забальзамований труп Сталіна із саркофагу в Мавзолеї перекладали в щойно збиту труну.
А річ у тім, що двома днями раніше на XXП з’їзді КПРС, що тоді проходив у Кремлі, після заключної доповіді М. С. Хрущова виступив секретар Ленінградського обкому товарищ Спиридонов і з більшовицькою прямотою запропонував "убрать тело Сталина с Мавзолея Ленина".
3’їзд із все тією ж більшовицькою прямотою підтримав цю пропозицію.
Ба, ба, на трибуну зненацька попросилася якась Лазуркіна — член партії з 60–річним стажем, і заявила, що напередодні вона буцімто… радилась з Іллічем (себто з його мумією! Містика якась!) і що буцімто Ілліч (сиріч його мумія) "стояв перед нею як живий". Ще й поскаржився (якщо мумія, то — поскаржилась), партійці з 60–річним стажем, що йому (їй, якщо мумії) буцімто "неприятно лежать в гробу рядом со Сталиным, принесшим столько бед партии". (Про ті біди, що їх сам Ілліч приніс, вождь тактовно промовчав).
І доля мертвого Сталіна була вирішена. З його кітеля зрізали золоті ґудзики (були в нього й такі, як він лежав у Мавзолеї), зняли Золоту Зірку Героя Соцпраці, тіло переклали в труну, а віко, як і водиться з покійниками, "заколотили".
Сподіваємось, назавжди. (А втім, поживемо — побачимо).
Далі вісім офіцерів Кремлівського полку на плечах винесли труну з Мавзолею (треба гадати, Ленін полегшено зтіхнув, що позбувся нарешті підселенця!).
Шверник з останніх сил шморгав носом, сиріч плакав. О двадцять другій п’ятнадцять труну поставили біля ями. Далі за справу взялися солдати — на вірьовках вони опустили труну в яму. Прощальних промов не було. Все робилося тишком — нишком, ніби крадькома і зпідтишка — від широкої громадкості.
Шверник все ще, але вже явно силуючи себе, шморгав посинілим носом. Солдати опустили в яму плиту перекриття, а тоді взялися за лопати.
Могилу швидко засипали (Шверник нарешті заспокоївся і вже не шморгав носом), зверху поклали плиту з прізвищем (ім’ям та по-батькові) і двома датами: народження і смерті. Все робилося мовчки, швидко, всі звуки глушили оркестр та гуркіт танків, які проводили репетицію параду на Красній площі.
Коли все було скінчено, члени Урядової комісії мовчки почовгли до Кремля — Шверник більше не шморгав носом.
Над входом до Мавзолею тим часом замаскували одне ім’я, нижнє і залишилося над входом лише верхнє — "Ленін". (Пізніше старий моноліт буде замінено новим, вже з одним ім’ям мумії).
На тім і скінчилося переселення "батька народів" — з Мавзолею до персональної могили.
А втім, залишилися ще вірші поета Євгена Євтушенка, де є такі рідки:
И я обращаюсь к правительству нашему с просьбою:
удвоить, утроить у этой плиты караул,
что б Сталин не встал
и со Сталиным — прошлое…
А воно ні-ні, та й встає.
Принаймні, все ще силкується вилізти з могили на світ білий.
А втім, все це…
Все це авторова фантазія — про те, що, мовляв, лєшій бродить…
Реальність же…
Реальність якраз така ж сама…
Як засвідчила якось преса (набрано було великими літерами): "СТАЛІН НА ЦЬОМУ СВІТІ, А ЗОВСІМ НЕ НА ТОМУ".
(Продовження на наступній сторінці)