Він недбало глянув у вікно, де поспішно одсувались назад кучугури сільських стріх, і чорне павутиння осіннього гілля дерев, і навіть цей непринадний сірий краєвид видався йому не таким уже й поганим, а коли б цьому краєвидові додати трохи розмаїтості фарб плюс добрі шосе, то, далебі, з нього вийшло б щось путнє.
А втім, Лео Гольдфані судилось ще раз зіпсувати собі настрій і зіпсувати його вкрай. Безглуздий фатум із "фал-шивим білетом" пантрував Лео Гольдфані, щоб іще раз вдарити щосили по ньому.
Ми під'їздили вже до Харкова. Пасажири знову заметушились, дістаючи з горішніх полиць свої речі та сквапно вдягаючись, і тільки один Лео Гольдфані, як і входячи вранці до вагону, не вийшов із внутрішньої рівноваги, а зробив це все поволі, з певним тактом солідності й життєвого досвіду, що переконує ніколи нікуди не поспішати, бо, мовляв, однаково встигнеш дійти до логічного кінця нашої земної юдолі.
У вікнах замигтіли семафори, стрілки, віадук, ось і Харків. Ми приїхали. Візьмемо зараз свої валізки, перейдемо перон, віддамо коло входу залізничному службовцеві наші виїжджені вже білети й поринемо в свої справи. Поїдемо автобусами, таксі, трамваями, візниками, а дехто й "на батьківських" до готелів, до знайомих, до установ, додому, й забудемо залізницю, з її вагоном, що на кілька годин злучив нас у різноманітне, але в кожнім разі зближене товариство. А тим часом кинемо останній погляд на гостинні, хоч і тверді, лави, на бруднувате вікно, на синюватий від цигаркового диму присмерк вагону, що в ньому ми все ж таки вигідно доїхали до нашої столиці.
Так думав я. Може, такі сантименти оповили під фетровим капелюхом і голову Лео Гольдфані. Хто зна. Він глянув на вагон своїми чорними сливами очей, і мені здалось, що очі йому пойнялись сумом. Може, він передчував останній удар, що готувала йому ще раз лиха доля.
Про контролера, білет він, розуміється, давно вже забув. Він став у чергу до виходу саме передо мною й навіть намагався додержати своєю постаттю прямої лінії черги; не випинався ні праворуч, ні ліворуч, хоч це йому й не зовсім давалось через остаточно спроектоване барильце черева, широкі плечі й гладкі валізи, що висіли йому на обох руках. Попереду, коло входу, жваво одбирали білети.
— Ваш білет? Ваш білет? Ваш білет? Ваш?.. Дійшла черга до Гольдфані.
— Ваш?..
— Pardon, monsieur, мій білет... контролер, казав, фалшивий... потім білет правильний... але контролер казав...
Черга затрималась і захвилювалась. Службовець ненависно глипнув на Гольдфані:
— Я питаю — білет. Нема білета? Платіть штраф! Лео Гольдфані аж присів із валізами.
— Штраф?! Був фалшивий — штраф, став правильний — теж штраф, і знову штраф! Monsieur, у вас скрізь беруть штрафи. Але контролер сказав мені...
Службовець кисло посміхнувся куточком тонких губів:
— Ми таких горобців ловили вже! Платите штраф?.. Ну, раз, два, скоро! Мені ніколи.
Лео Гольдфані тільки ворухнув язиком і замахав руками. Тоді службовець штовхнув його набік і крикнув вартовому охоронникові:
— Задержи, Ваня, цього субчика. Його треба — в Де-пеу... Далі там! Ваш білет? Ваш? Ваш?..
Але тут уже ми втрутились у справу й наспіх пояснили службовцеві, в чому річ. Службовець здивувався, але все ж доручив вартовому:
— Ти подивись за ним, хай піде пошукає контролера. Якщо — правда, пусти його під три чорти, і точка!
Лео Гольдфані схопив знову свої валізи й у товаристві вартового побіг до порожнього поїзда шукати контролера. Він не годен уже був нічого говорити. З його тлустих посинілих губ зривалось тільки:
— Ah, Russie! Ah, Russie!..
Він бігав від вагона до вагона, марно шукаючи контролера.
На площі перед автобусом мене наздогнав наш дядько з залатаною торбою. Він поспитав мене, як пройти до ВУЦВКу, і наостанне|не витримав, щоб не висловити ще раз своєї сентенції про Лео Гольдфані:
— А все ж таки я бачу тепер, що він дурний, не з тутешніх! Треба було хорошо попросить кондуктора — і нічого б того не було...